– Так! – Пані Віра здивовано дивиться на мене.
– Він... з нашого міста?
– Так!
– Жив на Ковельскій вулиці?
– Так!
– З бабусею?
– Так!
– Мій Боже!.. – вимовила я про себе.
Перед моїми очима стояв Ґена, одягнений в тепле пальто, валянки і в шапці, насуненій на чоло, з-під котрої виглядало кругленьке, повне личко з великими блакитними очима...
– Ви, його знали? – запитала Віра.
Я глянула на неї.
– О, так!.. Я його дуже добре знала. Він жив з бабусею в сутерені, напроти нас.
– Так, вони дуже нужденно жили.
– Я не розумію... Як це сталося?
– Історія коротка і сумна, – сказала Віра. – Зайдіть до хати, розкажу вам. Я якраз поставила варити обід.
Ідучи за Вірою, дивувалася сама собі, як я могла не пізнати Ґени.
В кухні я сіла біля столу. Пані Віра, підклавши в плиту дров і заглянувши в каструлю, витягла з кошика цибулину. Краючи цибулю, стала мені оповідати.
– Вам напевно відомо, що бабуся Ґени служила в укр. допомоговому комітеті?
– Так, я знаю!
В моїй уяві прозвучав розпучливий крик дитини, що плакала:
«Бабусю, бабусю!.. Візьми мене, бабусю! Іди додому, чуєш!»
«Я зараз вернуся!» –
«Ой, не йди від мене, бабусю!.. Бабусенько моя!»
Швидкі кроки під моїм вікном, що раптово стихали за рогом дому...
– Отже, – продовжувала Віра, – це був її єдиний заробіток. Там вона годувалася і дитині приносила. В квітні цього року німці арештували голову комітету і закрили допомоговий комітет. Зосталася старенька без жадних засобів до життя. Чи з старости, чи з переживань – вона захворіла. Покликали мене до неї. Вона просила мене, щоб я забрала Ґену до сиротинця і заопікувалася ним. Вона хотіла, ще будучи притомною, доручити дитину, бо почувала, що хутко помре. Дуже мене просила, щоб я була доброю до нього, бо він круглий сирота... Ну, і тут...
Пані Віра замовкла на кілька хвилин.
– Знаєте, я сама ледве стримувала сльози, коли мені треба було забирати дитину... Не буду оповідати про той трагічний момент, як бабуся прощалася з дитиною... Це затяжке! Але, як прийшлося мені брати хлопця, то він, як збожеволів! Чіплявся своїми рученятами не тільки за бабусю, від котрої я ледве його відірвала, а за все – за стіл, за ліжко, за крісло, за двері... – вона замовкла, відвернувшись до плити, мішаючи щось в каструлі. – Бабуся, дійсно, на другий день померла. А Ґена перехорував в сиротинці, у великій гарячці, два тижні. Після, я вже думала, що хоч в нових обставинах, але між дітьми, він поволі буде забувати бабусю, але де там!.. Ґена не пропускав ні одної можливості, побачивши мене, щоб не спитати: «Тьотю, коли ми підемо до моєї бабусі?», або «Тьотю, коли вже бабуся прийде?»... Кожний раз треба було мені викручуватись іншою брехнею, щоб його заспокоїти. Скажу по правді, що мені це вже докучало і мучило.
Щось засичало на плиті. Пані Віра підняла покришку з каструлі. Я глянула на протилежне крісло і уявила Ґену сидячим на тому кріслі тоді, як привезли його із сиротинця.
– Ну, і знаєте, – продовжувала Віра, обернувшись до мене, – Ґена став чомусь робитись впертим і злим. Я карала його, але це нічого не помагало. До того, останнім часом, я звернула увагу, що він став дуже худнути. Треба було пильнувати його при їжі. Раз, якось він не хотів їсти обіду. – «Як не з'їси обіду, то бабуся до тебе не прийде!» – сказала я. Дитина змінилася на виду. Він глянув на мене, потім схопив ложку і похапцем все з'їв. Після того, коли він був неслухняний, то досить було мені сказати, – «Бабуся не прийде», – як він вмить робився покірним. – Мала я ще один з ним клопіт. – Чи, ви знаєте, де міститься наш сиротинець? – запитала мене Віра.
– Так.
– Якраз під тою горою, де міститься сиротинець, іде дорога до міста. По ній завжди проходять селяни з міста або до міста. Скраю, на горбку, стоїть лавка. Сидячи там, видно людей, що проходять. Ґена завжди біг до тої лавки. – «Я буду дивитися, як бабуся буде йти!» – казав мені. Просиджував там доти, аж поки я не забирала його до хати... А, тепер таке несподіване з ним сталося! Бідна дитина.
Вона замокла. Я встала.
– Так... Треба мені йти! Мені тільки дивно, що я його не пізнала.
– О, він дуже схуд! Особливо після того, як я відійшла з сиротинця.
– Та-ак! – А коли будуть ховати? – ще запитала.
Хоч мене в даний момент це не цікавило.
«А... Не знаю! Певне, в цих днях!»
«Та-ак!.. Ну, до побачення!»
***
На цьому мав би бути кінець великої трагедії маленької, людської істоти. Ґени вже не було! – Був холодний трупик.
Щось на четвертий день після смерти Ґени Віра, побачивши мене на подвір'ї, сказала: