Ні, це теж не пояснення. Яке відношення мають мої предки до моїх намірів?
І все ж таки я мушу знайти пояснення, бо я маю живий доказ того, що зі мною справді відбулося щось надзвичайно важливе, і я повинен про це розповісти. Та неабияка трудність полягає для мене в тому, що все те діялося немов уві сні.
А сталося це десь років через вісім по закінченні війни. Я вже був розлучений з Френсіс і одружився з Лілі. І мене постійно змагало відчуття, що я повинен знайти якийсь вихід із своєї безвиході. І я вирушив у мандри по Африці зі своїм другом Чарлі Елбертом. Він теж мільйонер, як і я.
У мене завжди був радше солдатський, аніж цивільний темперамент. Коли я служив у війську й заразився лобковими вошами, я пішов у санітарну частину попросити якогось порошку проти цієї нечисті. Та коли я доповів, що в мене завелося, четверо лікарів накинулися на мене і просто на перехресті, на видноті, роздягли мене догола, густо намилили і зголили кожну волосинку з мого тіла, попереду й позаду, під пахвами і на лобку, зголили вуса й брови, все-все. Це було в Салерно, поблизу порту. Туди-сюди проїздили вантажні машини з солдатами, на мене витріщалися рибалки й селяни, дівчата й діти. Солдати реготали і веселилися, реготали й селяни, і все узбережжя, і навіть я сам реготав, намагаючись видертися з рук ескулапів і повбивати всіх чотирьох. Зробивши своє діло, вони чкурнули від мене навтікача, і я залишився голісінький, голомозий, бридкий; я тремтів від холоду і мучився від жорстокої сверблячки між ногами й під пахвами, я нетямився з люті, конвульсивно сміявсь і присягався помститись. У житті людини бувають пригоди, яких вона ніколи не забуває, і тільки згодом оцінює їх по-справжньому. Вгорі, над головою, чудесне небо, а внизу – скажена сверблячка і дотик гострої бритви; і Середземне море – колиска людства, і м’яке, запашне повітря, і неозорий водний обшир, посеред якого колись заблукав Одіссей і також стояв голий-голісінький, у муках утішаючись співом сирен.
Щоб покінчити з цим, скажу, що кляті вошки знайшли собі притулок у щілині між сідницями. Мені ще довго довелося воювати з тими підступними створіннями.
Війна була великою подією в моєму житті. Мене там поранило, коли я наступ в на протипіхотну міну, і я одержав медаль «Пурпурове серце» й досить довго пролежав у госпіталі в Неаполі. А проте, я дякував долі, що принаймні залишився живий. Воєнний досвід збагатив моє серце глибокими і щирими почуттями. А без них я не можу жити.
Минулої зими я колов дрова біля дверей свого льоху, – дроворуб, цей хірург по дереву, залишив мені для розваги кілька соснових цурпалків, – і скіпка влучила мені в ніс. На сильному морозі я спершу не відчув болю і збагнув, що сталося, аж тоді, коли побачив кров на своїй куртці. Лілі заверещала: «Ти перебив собі носа!» Правда, ніс не був перебитий, бо він у мене захищений грубим шаром плоті. Але синець я носив досить довго. Та найдивовижніше в усьому цьому те, що коли я відчув удар, то мене пронизала думка: «Ось вона, мить істини!» Невже усвідомлення істини приходить тільки з ударом? Це воєнна ідея, якщо в цьому взагалі є ідея. Я спробував пояснити своє відкриття Лілі – адже й для неї настала мить істини, коли її другий чоловік, Газард, підбив їй око.
Власне, я завжди був такий – дужий і здоровий, брутальний і забіякуватий, а в дитинстві ще й любив похвалитися; в коледжі я вмисне носив у вухах золоті сережки, щоб провокувати бійки, і хоч я здобув ступінь магістра мистецтв, аби потішити батька, але завжди поводився як невіглас і нахаба. Коли ми заручилися з Френсіс, я поїхав у Коні-Айленд і витатуював її ім’я на своїх ребрах червоними літерами. Не скажу, щоб це розтопило кригу в наших взаєминах. Мені було вже сорок шість чи сорок сім років, коли я повернувся з Європи після перемоги і почав розводити свиней, і десь тоді я звірився Френсіс у тому, що мене вабить медицина, а вона засміялася мені в очі;, хоча вона не могла не пам’ятати, з яким захватом говорив я у свої вісімнадцять років про Вілфреда Гренфелла, а згодом і про Альберта Швейцера.
Як слід поводитися людині з моїм темпераментом? Один психолог пояснив мені, що коли ти спрямовуєш свій гнів на неживі речі, то не тільки оберігаєш живі створіння, – а це обов’язок кожної добре вихованої людини, – а й сам звільняєшся від внутрішнього роздратування. Ця думка видалася мені розумною, і я випробував її на ділі. Я старався від усієї душі: рубав дрова, підіймав вантажі, орав землю, укладав важкі будівельні блоки, заливав бетон і готував пійло для свиней. Роздягнутий до пояса, мов каторжник, я махав важкою кувалдою, розбиваючи у себе на подвір’ї великі камені. Це допомагало, але не досить. З брутальності народжується брутальність, і цьому немає ради; принаймні в моєму випадку вона не тільки народжувалася, а й ставала зовсім нестерпною. Гнів виливався у ще бурхливіший гнів. То що мені було робити з собою? Мій капітал – понад три мільйони франків. Після вирахування податків, аліментів та інших видатків мені ще залишається сто десять тисяч доларів чистого річного прибутку. Навіщо мені, людині з такою солдатською вдачею, стільки грошей? Та й свині давали мені чималий зиск. Я ні на чому не втрачав грошей. Моїх свиней різали і їли. З них виготовляли шинку й рукавички, желатин і добрива. А яка користь була з мене? Що я собою являв? Думаю, я був своєрідним бовваном. Такі суб’єкти, як я, і справді більше скидаються на бовванів, ніж на людей. Вимитий, чистий, вбраний у дорогу одіж. Під дахом – ізоляція, у вікнах – термошибки, на підлозі – пухнасті килими, а на килимах – меблі, а на меблях – чохли, а на матерчатих чохлах – чохли пластикові; і шпалери, і драпування! Усе підметене, все начищене. І хто в центрі всього цього? Хто тут найголовніший? Я – людина!