– Мені треба народити дитину, – сказала вона. – Я не можу далі чекати. Через кілька років мені буде тридцять.
– А до чого тут я? Про що, власне, йдеться?
– Ми з тобою повинні бути разом, – заявила Лілі.
– Ти так вважаєш?
– Ми помремо, якщо не будемо разом, – сказала вона.
Після того минув майже рік, а їй усе не вдавалося переконати мене. Я не вірив, що все може відбутися так просто. І тоді вона раптом вийшла заміж за біржового маклера з Нью-Джерсі – звали його Газард. Власне, вона заводила про нього мову кілька разів, але я щоразу сприймав такі балачки як ще одну спробу шантажувати мене. Бо Лілі була шантажистка. І все ж таки вона одружилася з ним. То був її другий шлюб. Тоді я забрав Френсіс та двох дочок і на цілий рік поїхав з ними у Європу, до Франції.
В дитинстві я кілька років прожив на півдні цієї країни, поблизу міста Альбі, де мій старий займався своїми дослідженнями. Півсотні років тому я мав звичку дражнити хлопчака, що жив через вулицю: «Francois, oh Francois, ta soeur est constripee»[1]. Мій батько був чоловік високий, поважний і охайний. Він носив спідню білизну з ірландського полотна, свої капелюхи зберігав у коробках, обшитих червоним оксамитом, черевики собі замовляв у Англії, а рукавички – в Мілані й Римі. Він дуже добре грав на скрипці. Моя мати часто складала вірші в цегляному соборі Альбі. Вона любила оповідати про одну манірну даму з Парижа. Вони зустрілись у вузьких дверях церкви, і дама сказала: «Voulez-vous que je passasse». A моя мати відповіла: «Passassassez, Madame»[2]. Багато років вона розповідала про цю смішну пригоду всім і кожному, – а то, бувало, засміється і пошепки скаже: «Passassassez». Давно, давно минули ті часи. Зникли, розвіялися з димом і минули.
Та ми з Френсіс не поїхали до Альбі, не повезли туди дітей. Вона ж бо щодня відвідувала Французький колеж, де зібралися всі знамениті філософи. Знайти помешкання було важко, Проте я винайняв досить-таки пристойне в одного російського князя. Де Воге[3] згадує його діда, який служив міністром за Миколи Першого. Князь був високий, лагідної вдачі чоловік; він мав за дружину іспанку, і його іспанська теща, сеньйора Гірляндес, постійно їздила на ньому верхи. Бідолаха зазнавав від неї чималих утисків. Його дружина й діти жили з тією старою жінкою, а сам він перебрався в мансарду, до кімнати для служниці. Мільйонів зо три я маю і, думаю, зміг би його виручити. Але на той час усю мою увагу поглинула одна думка й одне почуття, про які я вже згадував: «Я хочу, хочу, хочу!» Сердешний князь, змушений тулитися на горищі! Його діти хворіли, і він сказав мені, що коли їхнє здоров’я не поліпшиться, він вистрибне з вікна.
– Не будьте йолопом, князю, – порадив йому я.
Терзаючись відчуттям провини, я жив у його помешканні, спав у його ліжку і двічі на день купався в його ванні. Ці дві гарячі ванни не тільки не полегшували мого сумління, а й поглиблювали мою журбу. Після того, як Френсіс висміяла мою мрію стати лікарем, я більше ніколи не розкривав перед нею душу. Щодня я блукав вулицями Парижа; всю дорогу від фабрики гобеленів і до кладовища Пер-Лашез та церкви Сен-Клу я долав пішки. Єдиною людиною, яка розуміла, на що схоже моє життя, була Лілі, тепер Лілі Газард. У філії американської пошти я одержав від неї звістку, написану на одному зі шлюбних оголошень по тривалім часі після весілля. Я мучився тривогою, а що на тих вулицях, поблизу церкви Марії Магдалини, вештається чимало повій, я пильно роздивлявся ту або ту, але жодне з облич, які я бачив, не могло заглушити розпачливого крику, що знов і знов відлунював у мене в серці: «Я хочу, хочу, хочу!» А облич я бачив там багато.
«В мене таке передчуття, що Лілі приїде», – міркував я.
І вона приїхала. Відразу розпочавши пошуки, вона ганяла в таксі по всьому місту і таки вгледіла мене поблизу станції метро Вавен. Сяючи усмішкою, Лілі гукнула мене з вікна машини. Потім відчинила старовинні дверці й спробувала стати на підніжку. Атож, вона була дуже гарна – її вродливе, ясне, чисте біле обличчя пашіло щирою втіхою. Її шия, коли вона вистромила голову з таксі, здалася мені довгою і мовби виточеною. Її верхня губа тремтіла від радості. Та попри все своє збудження, Лілі пам’ятала про вибиті зуби і не розтулила вуст. Та що мені було до тих порцелянових зубів! Хай буде благословен Господь за ті милості, якими він постійно мене обдаровує!
– Лілі! Як тобі ведеться, дівчинко? Звідки ти тут з’явилася?
Я почував себе на сьомому небі. Вона сказала, що я тюхтій і слинько, але все ж таки дечого вартий, і що я повинен жити й не вмирати (ще б один такий рік у Парижі, і щось у мені остаточно заіржавіло б), і що з мене ще може бути якесь пуття. І що вона кохає мене.
2
Словесна гра, яку в перекладі можна передати приблизно так: «Можна я пройдуду?» – «Пройдідіть, пані».