Аж поки я заявив їй у Шартрі:
– Якщо ти не даси мені спокій, я пущу собі кулю в лоба.
Це було жорстоко, адже я знав, як закінчив життя її батько. Старий застрелився після сімейної сварки. Він був милий чолов’яга – слабкий, з розбитим серцем, добрий і сентиментальний. Він приходив додому, по вінця накачаний віскі, і співав для Лілі та куховарки старовинних пісень. Він сипав жартівливими примовками, танцював чечітку і розігрував на кухні справжні водевілі, сміючись і затинаючись, – хіба годиться витворяти таке на очах у власної дитини? Лілі розповідала мені про все це, аж поки я став уявляти собі її батька так виразно, що й сам полюбив і водночас зненавидів старого пройду. «Ох ти ж, танцюристе паршивий, старий плаксію, жалюгідний сміхуне! Ох ти ж, бовдуре! – звертався я до його привида. – Скільки ти комизився перед своєю дочкою, аби потім залишити її на мою голову!» І коли перед священною красою Шартрського собору я пригрозив Лілі самогубством, їй аж подих перехопило. Її лице, освітлене внутрішнім сяйвом, стало прекрасне, наче перлина. Вона мовчки мені простила.
– А мені байдуже, прощаєш ти мені чи не прощаєш, – сказав я їй.
До розриву в нас дійшло у Везелі. У тому містечку нас від самого початку переслідували лихі пригоди. Коли ми вранці вийшли з готелю, виявилося, що в нашому автомобілі спущена шина. Стояла чудова червнева погода, тому напередодні я не схотів ставити машину в гараж і тепер не сумнівався в тому, що шину мені спустила адміністрація, аби не був такий розумний. Я сказав їм про це просто у вічі й кричав доти, доки на віконечко опустилася залізна завіса. Я швидко поміняв колесо і навіть без домкрата – у своєму гніві я підняв машину самотужки й підклав під вісь камінь. Після сутички з управителем готелю (причому ми обидва кричали: «Pneu! Pneu»[4]) мій настрій поліпшився, і ми з Лілі прогулялися навколо собору, купили кілограм суниць у паперовому мішечку й прилаштувалися на фортечному валу полежати на осонні. З лип осипався жовтий пилок, а на яблуневих стовбурах красувалися дикі троянди – рожеві, червоні, багряні, гіркі, наче біль, колючі, мов гнів, п’янкі, ніби опій. Лілі скинула блузку, щоб підставити сонцю плечі, потім комбінацію, а через кілька хвилин і ліфчик – і примостилася мені на коліна. Я розсердився і сказав:
– Ти певна, що мені хочеться? – Але, глянувши на троянди, що яскравими вогниками пломеніли на стовбурах дерев, на втиканих шпичаками витких стеблах, я вже лагідніше додав: – Невже тобі мало просто милуватися цим чудовим трояндовим садом?
– Це яблуневий сад, а не трояндовий, – заперечила Лілі.
– Тільки вчора в тебе почалися місячні. Чого ж ти від мене хочеш?
Вона сказала, що досі це мене не зупиняло, і то була правда.
– Але сьогодні я не хочу, – заявив я, і ми почали сваритися, і сварка стала такою запеклою, що я порадив Лілі самій їхати поїздом до Парижа.
Вона замовкла. «Ага, я таки дошкулив їй», – подумалося мені. Але я помилився. Лілі сприйняла мою поведінку як зайве підтвердження моїх палких почуттів до неї. Її божевільне обличчя аж потемніло від напливу любові та втіхи.
– Ти ніколи мене не вб’єш, у мене надто груба шкіра! – крикнув я.
І заплакав, бо невимовна туга краяла мені серце. Я гірко схлипував, я аж заходився від плачу.
– Сідай у машину, схибнута відьмо, – мовив я, ковтаючи сльози.
І підняв відкритий верх. Там висувається спершу залізний каркас, а потім і брезент.
Поки я схлипував над кермом, вона, бліда від жаху, але водночас згораючи в полум’ї своєї клятущої екзальтованої втіхи, мурмотіла – і слова її раз у раз уривало схвильоване зітхання – про гордість і силу, про душу, кохання і про все таке.
– Ти верзеш нісенітниці, дурепо заплішена! – заявив я їй.
– Може, я й дурепа, але тільки тоді, коли поруч зі мною нема тебе. Може, я до чогось не доходжу і чогось не розумію. Та коли ми разом, я осягаю світ.
– Чорта з два ти його осягаєш! Нічого ти в житті не тямиш, як і я. Дай мені спокій, через тебе я сам не свій.
Я викинув її кляту валізу, напхану брудною білизною, на узбіччя дороги. Усе ще схлипуючи, я розвернувся біля станції, що була кілометрів за двадцять від Везеля, і рушив на південь Франції. Моєю метою було містечко на Червоному узбережжі, яке зветься Баньюльс-сюр-Мер і в якому є величезний акваріум. Ось там і пережив я дивовижне відчуття. Вже на смерканні я став дивитись на восьминога, і страховинна істота теж, здавалося, дивилась на мене, притискаючи до шиби м’яку, ніби розплескану на склі, голову; тіло її блідло й ставало якимсь зернистим – сірі плями на білому тлі. Очі втупилися в мене холодним поглядом. Але ще промовистішою, ще холоднішою здавалася м’яка голова, всіяна цятками, що миготіли в броунівському русі; то був космічний холод, який напливав на мене, і я відчував, що він мене паралізує, що я помираю. Щупальця пульсували і звивалися за склом, бульбашки підіймалися вгору, і я думав: «Ось мій останній день. Смерть посилає мені попередження».