Поки ми не вийшли за околицю, я знай бурмотів сам до себе:
— Реальність! Де ж вона, та реальність? Нехай її чорти візьмуть!
Коли почалися чагарі, жінки опустили мій гамак, і я вибрався на розпечену землю. Під ногами в мене був щільний, білий, сонячного відтінку камінь. Цар уже стояв на ногах. Він оглянувся на юрму, яка залишилася біля огорожі, що оточувала село. Бунам був у гурті загонщиків, а за ним, майже впритул, стояло якесь біле створіння, пофарбоване чи обляпане крейдою. Я впізнав його — то був Бунамів прислужник, кат і вбивця. Під білою машкарою я розгледів добре знайомі мені зморшки на його обличчі.
— Що то означає? — запитав я, підійшовши до Дафу по твердому камінню та посохлому бур’яну.
— Нічого не означає, — сказав цар.
— Він завжди так фарбується на лев’ячі лови?
— Ні, не завжди. Кожен день має свій колір, залежно від прикмет. Білий колір — прикмета не з найкращих.
— Це вони умисне. Хочуть, щоб ваша виправа почалася під поганим знаком.
Але цар тримався спокійно, мовби ніщо його не тривожило. Кожен людино-лев повівся б так само. Одначе він був роздратований, а може, навіть ображений цією витівкою жерців. Я трохи повернувся всім своїм важким тілом — хотів добре роздивитися постать, яка віщувала лихо і з’явилася тут, аби підірвати впевненість царя в собі перед знаменною для нього подією — возз’єднанням із батьковою душею.
— Отой крейдяний колір справді загрожує лихом? — запитав я в царя.
Його широко розведені очі дивилися в різні боки; коли я до нього заговорив, вони знову зійшлися в одному погляді.
— Так вони вважають, — відказав він.
— Величносте, ви хочете, щоб я вам допоміг?
— Як саме?
— Як скажете. В такий день небезпечно ставати людям на перешкоді. А надто таким, як я, — ті двоє можуть відчути це на собі.
— Ет, облиште, — сказав Дафу. — Вони живуть у світі давніх забобонів. Навіщо їм заважати? Між нами існує певна угода, і вони її не порушують. — У його усмішці зблиснув золотий відтінок, схожий на колір каміння, яке лежало навколо. — Зрештою, сьогодні мій великий день, Гендерсоне. Коли я зловлю Гміло, вони вже нічого не зможуть мені закинути.
— «На мене смерть чигає Серед кущів і крон, Вона оберігає Прадавній забобон…» Ну, і таке інше. Якщо ви так ставитеся до всього цього, величносте, то хай буде по-вашому.
Я підвів очі вгору; спека посилювалася, прибираючи кольору навколишнього каміння, трави та кущів. Я сподівався, що цар суворо вичитає Бунамові та його поплічнику, який пофарбував себе в лиховісний колір, але він зробив їм тільки одне зауваження. Обличчя в Дафу здавалося дуже круглим під крислатим оксамитовим капелюхом — коли цар повертав голову, капелюх-корона м’яко змінював форму. Парасолі залишилися позаду. Царські дружини стояли біля низької огорожі при вході до села, хто вище, а хто нижче, вони дивилися на нас і щось вигукували (певно, зичили цареві успіху). Під спекотним сонцем каміння робилося все білішим. Жінки посилали Дафу дивні крики любови чи підбадьорення, застереження чи прощання. Вони махали руками, співали й подавали якісь знаки парасолями, то підіймаючи їх угору, то опускаючи вниз. Мовчазні загонщики не стали чекати нас, а рушили далі зі своїми сурмами, списами, барабанами і торохтілками, посуваючись щільною лавою. Їх було шістдесят або сімдесят, і від нас вони відійшли в тісному гурті, але, підходячи до чагарів, почали розтягувати стрій. Схожі на мурах, вони полізли вгору крутосхилом, порослим золотавою травою, петляючи між валунами й охоплюючи дедалі ширший простір. Ці валуни, як я вже згадував, скидалися на уламки, вичесані з гірської чуприни величезним гребінцем невідомого чаклуна.