Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я, сунго, та ще троє воїнів зі списами. Ми стояли за ярдів тридцять від села.
— Що ви їм сказали? — запитав я в царя.
— Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи.
— Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, — порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів.
— Ходімо, Гендерсоне, мій друже, — сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу.
Троє воїнів зі списами пішли за нами.
— Навіщо нам ці хлопці?
— Вони допомагатимуть мені маневрувати в хопо, — сказав він. — Ви все зрозумієте, коли ми підійдемо до звуженої частини. Краще один раз самому подивитися, ніж вислухати десяток пояснень.
Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи.
Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька.
— Царю, — прошепотів я. — Стривайте!
Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав:
— Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст?
Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення.
— Лев — а я сподіваюся, що це Гміло, — мабуть, уже на території хопо. Зрозумійте, Гендерсоне, мені не можна мати при собі зброю. А що, якби я поранив Гміло?
Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні.
— І що б тоді було?
— Я мусив би заплатити життям, як розплачуються за кривду, завдану живому цареві.
— А як щодо мене? Я теж не маю права захищатися?
Дафу відповів не зразу. Нарешті він сказав:
— Але ж ви зі мною.
Після цього мені лишилося тільки промовчати. Всі надії я покладав тепер на свій шолом. Коли звір стрибне на мене, я вдарю його шоломом по морді, і це можливо, зіб’є його з плигу. Я пробурчав, що ліпше б він зостався в Сирії чи в Лівані простим студентом, і, хоч я мимрив невиразно, цар Дафу зрозумів мене і сказав:
— О ні, Гендерсоне-сунго. Я щасливий, і ви це знаєте.
І він знову помчав уперед у своїх вузеньких штанцях. Я кинувся за ним навздогін, але мої штани перешкоджали мені бігти. Щодо трьох воїнів зі списами, то я на них надіявся дуже мало. Щохвилини я уявляв собі, як лев стрибає на мене, мов спалах полум’я, валить мене додолу й роздирає на криваві шматки. Цар забрався на валун і допоміг мені піднятися до нього.
— Ми біля північної загорожі хопо, — повідомив він.
І показав мені цю загорожу. Вона була споруджена з сухого хмизу та колючого чагарника й мала футів два-три завтовшки. На тлі мертвого гілляччя виділялися яскраві, зловісні на вигляд квіти; вони були червоні й жовтогарячі, а в самому центрі чорні, і я відчув спазми в горлі, тільки-но подивився на них. Хопо мало форму величезної лійки або трикутника. У своєму широкому розтрубі воно було відкрите, а на вершині чи в горлі була влаштована пастка. Людські руки спорудили тільки один бік хопо. Другий заміняла природна скельна стіна — мабуть, берег стародавньої річки, що здіймався вгору стрімким урвищем. Попід високою загорожею з чагарів та колючок петляла стежка, яку цареві ноги відшукали під гостролистою жовтою травою. Ми рушили далі в напрямку звуженого кінця хопо, переступаючи через сухе гілля та пагони повзучих рослин. Царева постать була вузька у стегнах і широка в плечах. Він ішов, легко ступаючи дужими ногами, що вивершувалися маленькими сідницями.