По хисткій драбині, яка розгойдувалася під моєю вагою, я таки видерся на поміст, зроблений із позв’язуваних жердин, і сів на ньому. Споруда скидалася на пліт, що плавав на хвилях розпеченого повітря. Я уявив собі, як високо може стрибнути дорослий лев, і мені здалося, що наш поміст піднятий над землею лише на кілька дюймів.
— Оце і є пастка для лева? — спитав я в царя, коли все уважно оглянув.
— Оце вона і є, — підтвердив Дафу.
Як я вже згадував, на помості стояв такий собі курінь із пальмового листя, і я, виглянувши в отвір, побачив, що над хопо висить своєрідна клітка, обтяжена кількома каменями. Вона мала форму дзвона і була сплетена з пругкої й міцної, наче сталевий дріт, лози. Скручена з тієї самої лози линва була пропущена крізь блок, прилаштований на жердині, яка кріпилася до кроквяної ноги даху, збудованого над помостом, а з протилежного кінця була вроблена в скелю, що мала футів десять-дванадцять завширшки. Під верхньою жердиною на рівні помосту проходила нижня, теж закріплена в скелі. На цій нижній жердині, не товщій за мою руку, а може, й тоншій, цар мав балансувати, тримаючи в руці линву, на якій була підвішена клітка-дзвін, щоб, коли лева заженуть у куток хопо, навести на нього отвір клітки. Потім цар відпустить линву, клітка впаде і накриє лева.
— Й оце так…
— Що вас непокоїть? — запитав він.
Я не хотів багато говорити на цю тему, та хоч як я боровся зі своїми почуттями, я не міг їх притлумити — навіть у такий день. Було видно, як я змагаюся з ними.
— Тут я зловив Атті, — сказав Дафу.
— Цим самим причандаллям, еге?
— А Гміло зловив тут Суффо…
— Послухайтеся людини, яка… — почав я. — Я знаю, що я не дуже… Але я надзвичайно високої думки про вас, величносте… Я не радив би…
— О, що це з вашим підборіддям, Гендерсоне? Воно у вас сіпається — то вгору, то вниз.
Я прикусив спідню губу. Потім, ретельно вимовляючи кожне слово, сказав:
— Пробачте, величносте. Я радше горло собі перетну, аніж зіпсую вам настрій у такий день. Але хіба, щоб опустити клітку, вам неодмінно треба бігати по жердині?
— Неодмінно.
— А чом би не зробити якось по-іншому? Для вас я ладен на все… Можна приспати звіра… Дати йому наркотик…
— Дякую, Гендерсоне, — сказав Дафу.
Думаю, він поводився зі мною куди ввічливіше, ніж я заслуговував. Дафу не став багатослівно пояснювати мені, що він — цар варірі. Я нагадав собі про це сам. Він дозволив мені товаришити йому, бути з ним поруч. Але втручатися я не мав права.
— Повірте, царю… — сказав я.
— Так, Гендерсоне, я знаю. Ви людина, обдарована багатьма талантами. Я мав нагоду в цьому переконатися.
— Мабуть, я належу скоріше до одного з ваших поганих видів.
На ці мої слова Дафу коротко засміявся. Сидячи зі схрещеними ногами в отворі куреня й дивлячись на хопо та на скелю, він якось замислено почав перелічувати:
— Смертники, ласолюби, невразливі, пустопорожні… Ні! Гендерсоне, даю вам слово, що я ніколи не зараховував вас до поганого виду. Ви натура складна. Трохи охоча до схиляння перед смертю, трохи схожа на войовничого Лазаря. Але я не можу віднести вас до якоїсь певної категорії. Ви цілком не вміститеся в жодну з них. Можливо, тому, що ми друзі. А в друзях ми знаходимо значно більше добрих якостей, ніж у інших людях. Друзів не розподіляють на категорії.
— Я забагато панькався з тваринами певного виду, — сказав я. — Це давало мені радість, але якби я повернувся назад у часі, то, мабуть, не став би зв’язуватися з ними.
Ми сиділи на хисткому помості під золотавим склепінням стріхи. Світло відбивалося на підлозі куреня тоненькою решіткою. Запах трав налітав поривами на хвилях голубого розпеченого повітря, і через лихоманку я мав таке відчуття, ніби знайшов у полуденному повітрі перехідну точку між матерією і світлом. Я спостерігав, як матерія напливає з нашого куреня, і мені здавалося, я бачу, як вона плаче, й корчиться, і спливає сяйвом. Нездатний витримати таке гостре відчуття, я підвівся й ступив на жердину, на якій мав балансувати цар.
— Що ви робите?
Заради нього я хотів випробувати, наскільки міцний цей місточок.
— Перевірю Бунама, — сказав я.
— Вам не слід стояти там, Гендерсоне.
Під моєю вагою жердина прогнулася, але не затріщала; то було міцне дерево, і наслідок випробування мене вдовольнив. Я відступив на поміст.