Ми сиділи вдвох навпочіпки на вузенькій смужці підлоги, що виступала за край куреня, майже впритул до обтяженої каменями клітки-пастки, яка висіла, чекаючи на свою здобич. Навпроти нас височіла скеля з піщанистого каменю, і я, ковзнувши по ній поглядом, понад головами воїнів зі списами побачив по той бік хопо невеличку кам’яну будівлю, що стояла на дні глибокого яру. Доти я її не помічав, бо в тому яру чи в ущелині зеленів гайок кактусів, увінчаних червоними пуп’янками, — чи то ягодами, чи то квітками, — і повністю її затуляв.
— В тій хаті хтось живе?
— Ні.
— То вона зовсім покинута? Чи її якось використовують? У нашій місцевості, де розорилося чимало фермерів, на старі будівлі можна натрапити всюди. Але в тій ущелині міг би оселитися хіба божевільний, — сказав я.
Линва, на якій висіла клітка чи то сіть, була примоцована до одвірка, і цар прихилився головою до вузла.
— Хата, про яку ви говорите, призначена не для живих, — сказав він мені, не дивлячись у той бік.
— Не для живих? А для кого ж? Для мертвяків? Отже, то гробниця? Але чия?
— Мені здається, загонщики наближаються, — сказав Дафу. — Ви їх іще не бачите? Гамір уже добре чутно.
— Ні, я їх не бачу.
— І я не бачу, Гендерсоне. Ці хвилини для мене найтяжчі. Я чекав усе своє життя, а тепер залишилося чекати менше, ніж годину.
— О величносте, для вас це буде легко, — сказав я. — З левами ви зналися все життя. Вас для цього виховували, ви — професіонал. Хто мені до вподоби, то це люди, які тямлять у своєму ділі. Хай то буде такелажник, чи верхолаз, чи мийник вікон, чи хай там хто, наділений міцними нервами і спритним тілом… Я дуже стривожився, коли ви почали отой танець із черепами, але через хвилину я вже поставив би на вас усе до останнього мідяка.
Я дістав свій гаман, який завжди був у мене в кишеньці, пришитій до підкладки шолома, і, прагнучи полегшити йому хвилини очікування, заговорив під дедалі гучніші звуки сурем та гуркіт барабанів (тимчасом як ми сиділи на оповитому жарким маревом помості, мов на безлюдному острові):
— Величносте, я коли-небудь показував вам фотографії своєї дружини та дітлахів? — Я став нишпорити в своєму пухлому гамані, де зберігався паспорт і чотири тисячодоларові банкноти, які я взяв, знаючи, що в Африці не обійдуся чеками. — Ось вона, моя жінка. Ми витратили купу грошей на її портрет, і з ним було чимало мороки. Я попросив не вішати його в домі, й через нього зі мною мало не стався нервовий напад. Але оця її фотографія — просто чудо.
На ній Лілі була в декольтованій сукні в горошок. На її устах грала усмішка. Це мені вона всміхалася, бо знімав її я. Вона казала ніжним голосом мені, що я йолоп, бо я, здається, клеїв тоді дурня. Завдяки усмішці щоки в неї округлилися, а майже прозору блідість обличчя на фотографії годі було помітити. Цар узяв у мене карточку, і я віддав йому належне, що в таку хвилину він був здатний роздивлятися фотографію Лілі.
— Серйозна вона особа, — сказав Дафу.
— Як ви гадаєте, вона схожа на дружину лікаря?
— Думаю, вона схожа на дружину будь-якого пристойного чоловіка.
— Але навряд чи Лілі погодилася б із вашою теорією людських видів, величносте, бо вона дійшла висновку, що я — єдиний чоловік на світі, за якого вона може вийти заміж. Один Бог, один чоловік — ось так. А оце мої діти…
Він подивився на Райсі й Едварда, на малу Алісу, зняту в Швейцарії, на близнюків.
— Вони не зовсім схожі, величносте, але зуби в обох прорізалися в один день.
На наступному аркуші целулоїду був мій власний знімок; я стояв у червоному халаті та в мисливському кашкеті, впираючи в підборіддя скрипку і з таким виразом на обличчі, якого ніколи в себе не помічав. Я швиденько тицьнув йому іншу фотографію — ту, на якій мені вручали медаль «Пурпурове серце».
— Он як! То ви капітан, Гендерсон?
— Я не зберіг за собою офіцерського звання. А хочете, я покажу вам свої рубці, величносте? Я підірвався на протипіхотній міні. Треба визнати, мені ще й пощастило. Вибухом мене відкинуло метрів на двадцять. Рубці на стегні не дуже видно, бо вони позападали й заросли волоссям. А поранення в живіт було тяжке. Кишки почали вилазити, і я затулив рану руками й, скоцюрбившись, зумів дочвалати до перев’язочної.
— Ви страшенно задоволені, що з вами сталося таке лихо, Гендерсоне?
Він завжди говорив такі речі, бо на все дивився під несподіваним кутом зору. Я позабував чимало з його висловлювань, але пам’ятаю, він запитав, якої я думки про Декарта. «Ви згодні з його твердженням, що тварина — це машина без душі?» Або: «Як ви думаєте, Ісус Христос і досі формує людські види як модель-зразок? Я часто уявляю собі свої людські категорії — скажімо, смертників, ласолюбів та інших — як вироджені форми людей виняткових: Сократа, Олександра Македонського, Мойсея, Ісайї, Ісуса…» Ось такі несподівані теми виникали в його розмовах.