— Вашої провини тут немає. Справа в іншому… А той мрець, з яким ви перебули тут свою першу ніч… — Губи в нього ледве ворушилися, він розпачливо змагався із заціпенінням, — був колишній сунго, ваш попередник. Він не зміг підняти Мумму, і…
Його рука була вимащена кров’ю; кволим рухом він приклав великого та вказівного пальця собі до горла.
— І вони його задушили? О Боже! А як же врятувався силач Туромбо, адже й він не зміг зрушити її з місця? А, він не захотів стати сунго, бо це надто небезпечно. Цю честь вирішили надати мені. Жереб випав на мене. Я попався.
— Сунго — мій наступник на престолі, — промовив Дафу, торкнувшись моєї руки.
— То я посяду ваше місце? Не може бути, величносте!
Уже із заплющеними очима він кволо кивнув головою.
— Якщо небіжчик цар не залишає дорослого сина, царем стає сунго.
— О величносте, — сказав я, і мій плаксивий голос піднявся майже до крику, — в яку халепу ви мене втягли! Ви повинні були сказати мені, куди я пхаюся. Хіба так роблять із другом?
Не розплющуючи очей і долаючи майже неподоланну слабкість, цар усміхнувся й відповів:
— Зі мною теж зробили так само…
— О величносте, посуньтеся, я ляжу поруч і помру з вами. Або поміняймося долями, і ви живіть собі на світі; я ніколи не знав, що мені робити зі своїм життям, і залюбки помру замість вас. — Я став роздряпувати собі обличчя й бити по ньому суглобами пальців, повзаючи в пилюці між мертвим левом і вмирущим царем. — Сон духу урвався запізно для мене. Я надто довго чекав і занапастив себе зі свиньми. Я людина пропаща. І як я впораюся з вашими жінками? Хіба я зможу? Я піду за вами — і дуже скоро. Ці душогуби мене вб’ють. О царю, царю!
Але життя вже майже покинуло його, і незабаром ми розлучилися. Загонщики підняли його й понесли, ворота хопо розчинились, і ми рушили крізь зарості кактусів в ущелину до кам’яної будівлі, яку я вперше побачив з помосту над загорожею хопо. Дорогою Дафу помер від кровотечі.
Кам’яний будиночок, вимуруваний з пласких плит, мав двоє дерев’яних дверей, збитих із вертикально поставлених колод, і вели ті двері до двох окремих кімнат. В одній поклали тіло царя. В другій замкнули мене. Я майже не усвідомлював, що діється навколо, і дозволив їм завести мене в ту кімнату й узяти за мною двері на прогонич.
21
Давно-давно, коли я був значно молодший, страждання мало для мене певний пікантний присмак. Але згодом воно почало цей присмак втрачати, і зрештою остогидло мені страшенно, і я сказав своєму синові Едварду, коли ми зустрілися в Каліфорнії, що я не годен далі терпіти муки. Нехай мене чорти візьмуть! Скільки можна бути вмістилищем горя! Людина я чи страховисько? Але тепер, коли на очах у мене помер мій друг, цар Дафу, я не тільки не відчував у стражданні якогось присмаку, а взагалі не усвідомлював, що страждаю. Годі змалювати той жахливий стан, у якому я перебував. Я ридав і плакав, коли Бунам та його обляпаний крейдою поплічник завели мене до кам’яної оселі. Ковтаючи слова, я знову й знову белькотів те саме: «Воно (тобто життя) дається не тим людям. Ми самозванці, ми посідаємо чуже місце».
Отже, ті двоє завели мене в кам’яну хатину, а я надто гірко плакав і був у цілковитій нестямі, аби запитувати їх хай там про що. Аж раптом з підлоги підвелася чиясь постать, і я здригнувся від несподіванки.
— Що за чортовиння? Хто це? — вигукнув я.
Дві зморшкуваті долоні піднялися вгору, ніби остерігаючи мене.
— Хто ви? — запитав я і тут-таки впізнав звужену догори кучеряву голову та широкі ступні, брудні й горбкуваті, наче дві великі картоплини. — Ромілаю!
— Моя привели сюди теж.
Вони не дозволили йому піти в місто з моїм листом до Лілі й схопили його, тільки-но він вийшов за село. Отже, ще до ловів вони вирішили, що ніхто в світі не повинен знати про мої пригоди.
— Цар Дафу помер, Ромілаю, — сказав я. Він почав мене втішати.
— Яка людина! І його вже нема!
— Його чудова була чоловік, пане.
— Він мав надію змінити мене. Але зустрів його надто пізно, Ромілаю. Я старий і гладкий. Я вже зайшов у своєму житті в глухий кут.
З одягу на мені залишилися тільки черевики, шолом, теніска та жокейські труси. Я сів на підлогу, зігнувся в три погибелі й невтішно заплакав. Сльози лилися з моїх очей і лилися, і Ромілаю довго не міг мене заспокоїти.
Та, можливо, час було винайдено для того, щоб горе мало кінець? Щоб воно не тривало вічно? Далебі в цьому припущенні є зерно істини. В такому разі блаженство, мабуть, навпаки, нескінченне в часі. Час і блаженство — поняття несумісні. В раю нема жодного годинника.