— Твоя не передумай? — запитав він двічі або й тричі.
— Ні, ні. Не передумав.
І коли я вирішив, що слушна мить настала, я так глибоко втягнув у груди повітря, аж вони затріщали, а під ребра шпигнуло болем.
— Починаймо! — сказав я Ромілаю.
Бунамів поплічник за стіною, мабуть, спав, бо, відколи смеркло, я не чув звідти жодного шереху. Я взяв Ромілаю на руки й підніс до дірки, яку ми з ним проколупали. Обхопивши його, я відчув, що все тіло в нього тремтить. Він закричав, раз у раз заникуючись. Для повноти враження я застогнав — раз, і вдруге, і тоді Бунамів попихач прокинувся. Я почув, як затупотіли його ноги. Потім він, мабуть, стояв і дослухався, поки Ромілаю повторював тремтячим голосом: «Яссі кмуті!» «Кмуті» я чув від загонщиків, коли вони переносили Дафу до гробниці. «Кмуті» означало: «він помирає». Мабуть, то було останнє слово, яке почув на цьому світі мій умирущий друг. «Вуннуту зазай кмуті. Яссі кмуті». Мова варірі неважка, і опановував я її досить швидко.
Потім двері царської гробниці відчинилися, і Бунамів поплічник щось закричав.
— Його кликай дві солдата-жінка, — сказав мені Ромілаю.
Я поставив його на підлогу, а сам ліг долічерева.
— Бери камінь, іди до дверей і роби, як я тобі сказав, — звелів я йому. — Якщо ми сьогодні звідси не виберемося, то не проживемо на світі й місяця.
Потім я побачив, як за дверима замиготіло світло смолоскипа — це означало, що амазонки прийшли на підмогу, і найдивовижніше з усього цього те, що жага вбивства, яка палахкотіла в моєму серці, найдужче мене заспокоювала. Вона додавала мені впевнености в собі. Я відчував, що коли вузькопикий Бунамів поплічник опиниться в моїх руках, то знайде свою смерть, і це відчуття було справжнім бальзамом для моєї душі. «Його принаймні я порішу», — повторював я подумки. Отак я розрахував усе до дрібниць і закричав слабким, переляканим голосом — і я впивався слабкістю, яка лунала в моєму голосі, бо в ту мить і справді почував себе кволим, але твердо знав: сила вмить повернеться до мене, як тільки пірву Бунамового попихача. У дверях відтулили дошку. Піднісши до отвору смолоскип, сторож смерти побачив, що я схопився за ногу і корчуся від болю. Прогонич витягли, й одна з амазонок почала відчиняти двері.
— Камінь! — жалібно, ніби від болю, крикнув я, і в світлі смолоскипа побачив, що Ромілаю підсунув каменюку під саму завісу — точнісінько так, як я йому й казав. Він таки встиг зробити це, хоч амазонка вже приставила йому до горла спис.
Ромілаю поточився до мене. Цю картину я побачив у великій освітленій плямі, що пульсувала навкруг димучого полум’я. Амазонка зойкнула, коли я повалив її, смикнувши за ногу. Наконечник списа дряпнув по стіні; я подумки попросив Бога, щоб він не зачепив Ромілаю, і водночас стукнув амазонку головою об камінь. За таких обставин я не міг дозволити собі зважати на те, що вона — жінка. Світло погасло, і двері вмить зачинились, але не зовсім, бо вперлися в камінь; між ними та одвірком залишилася щілина, якої мені вистачило, щоб просунути туди пальці. І друга амазонка, й Бунамів прислужник тягли двері знадвору, але я розчахнув їх одним ривком. Я діяв мовчки. Мене овіяло нічне повітря, і я відразу почув себе краще. Спершу я вдарив другу амазонку ребром долоні — прийом, який я опанував у десантних військах. Цього вистачило. Я її покалічив, і вона впала. Все це відбувалося в тиші, бо й вони не подавали голосу, як і я. Збивши жінку з ніг, я посунув на чоловіка, і той кинувся навтіки, намагаючися сховатись у кімнаті, де лежав мертвий цар. Три стрибки — і я схопив його за чуприну. Я підняв його на відстані випростаної руки так, щоб він побачив моє обличчя у світлі місяця, який уже зійшов. Я загарчав. Шкіра в нього на обличчі натяглася вгору, очі перекосилися. Коли я здавив йому пальцями горло, Ромілаю підбіг до мене й заволав: