Ромілаю показав мені левеня. Воно пережило всі випробування і мало квітучий вигляд.
Тому я, перебувши кілька тижнів у Бавентаї і почавши одужувати, сказав своєму провідникові:
— Знаєш, чоловіче, мабуть, пора мені в дорогу, поки левеня ще мале. Зрештою, я не можу тут сидіти, поки воно стане дорослим левом. Навіть якби воно виросло тільки наполовину, і то була б мені морока перевезти його до Штатів.
— Ні, ні. Твоя надто хворий.
— Атож, тіло моє не в найкращій формі, — сказав я. — Але я здолаю цю перешкоду. Звичайно, я трохи хворий. Але, крім хвороби, зі мною все гаразд.
Ромілаю був проти, але зрештою я вмовив його, щоб він одвіз мене в Бактале. Там я купив собі штани й випросив у місіонера трохи сульфаміду, яким підлікував свою дизентерію. Це забрало в мене кілька днів. Після цього ми з левеням улаштувалися на задньому сидінні джипа, де й спали під брезентом, поки Ромілаю віз нас до Харара, в Ефіопію. На це йому знадобилося шість днів. У Харарі я витратив кількасот доларів на подарунки для Ромілаю й набив йому джип усякою всячиною.
— Я хотів був зробити зупинку в Швейцарії і відвідати там Еліс, свою наймолодшу дочку, — сказав я. — Та, певно, вигляд у мене поганенький, і, мабуть, не варто лякати дитину. Краще навідаю її іншим разом. Крім того, зі мною лев.
— Твоя візьми його додому?
— Він поїде туди, куди поїду я. А з тобою, Ромілаю, ми ще неодмінно зустрінемося. Світ уже не такий великий, яким був колись. Якщо людина жива, її завжди можна знайти. Ти маєш мою адресу. Напиши мені. І не ображайся, коли щось було не так. Наступного разу, як ми зустрінемось, я, може, буду в білому костюмі, й ти пишатимешся нашим знайомством. І не сумнівайся, я тебе почастую — і добре почастую.
— Твоя надто хворий, щоб їхав, — сказав Ромілаю. — Я боятися відпускай твоя сам у дорога.
Я поставився до його побоювань за мене з усією серйозністю.
— Послухай, Ромілаю, ти повинен знати, що мене нічим не вб’єш. Природа вже випробувала на мені всі засоби. Якось на мене навіть упала книжка. А я ось тут, перед тобою, живий і неушкоджений.
Одначе Ромілаю бачив, що я дуже кволий. Мене можна було б зв’язати газовою стрічкою.
Настала та хвилина, коли ми попрощалися з ним назавжди, але я помітив, що він усе ще йде за мною назирці і поглядає на мене здалеку, поки я простую вулицями Харара, ведучи на повідку малого лева. Моя борода скидалася на жмут пурпурової шавлії, і ноги в мене підгиналися, коли я милувався палацом царя Менеліка, а тим часом волохатий Ромілаю з виразом страху й тривоги виглядав із-за рогу, аби впевнитися, що я не впав непритомний. Заради нього ж таки я вдавав, ніби не помічаю його. Він не спускав мене з очей, аж поки я сів у літак рейсом до Хартума. Левеня сиділо в лозяному кошику. Джип стояв біля самої злітної смуги, і Ромілаю сидів у ньому, молячись над кермом. Він стулив докупи долоні, як величезний рак клешні, і я знав: він палко благає Бога, щоб дарував мені безпеку й здоров’я. Я крикнув: «Ромілаю!» — і підхопився на ноги. Декотрі з пасажирів, мабуть, подумали, що я хочу перекинути невеличкий літак.
— Той чорношкірий хлопець врятував мені життя, — сказав я їм.
Але ми вже піднялися в повітря й летіли над гарячим маревом спеки, що стелилося над землею. Я сів, узяв із кошика лева й посадив його собі на коліна.
У Хартумі я посварився зі службовцями консульства. Виникла досить гостра суперечка з приводу мого лева. Вони сказали, що до них часто звертаються люди, які переправляють тварин у Штати для продажу в зоопарки, що, мовляв, існують певні формальності, і якщо я їх не виконаю, то леву доведеться відбувати карантин. Я сказав, що згоден піти до ветеринара й зробити кілька уколів, але водночас пояснив їм: