Решта пасажирів читали. Особисто я не міг зрозуміти їхньої поведінки. Як можна летіти в літаку й бути таким байдужим? Правда, вони не поверталися з Центральної Африки, як я; вони не уривали контактів з цивілізацією. Вони піднялися в небо зі своїми книжками в Парижі або в Лондоні. Але я, Гендерсон, червонопикий здоровило у вельветових бриджах та в капелюсі з берсальєрськими перами — шолом лежав у кошику разом із левеням, бо йому, на мою думку, потрібен був якийсь знайомий предмет, аби воно спокійно сприйняло цю нову збудливу подорож, — я не міг не милуватися водою і гірськими пасмами хмар, що були перекинуті вниз вершинами й схожі на емпіреї вічних небес. (Але вони не вічні, і в цьому їхня суть; їх можна побачити лише один раз, а потім уже не побачиш ніколи, бо вони — швидкоплинні образи, а не стійкі реальності; ніхто й ніколи не побачить більше Дафу, а невдовзі ніхто й ніколи не побачить більше й мене; але всі ми складаємося із субстанцій, якими можна милуватися вічно: з води, із сонячного світла, з повітря, із землі.)
Побачивши, який я збуджений, стюардеса запропонувала мені журнал, щоб я заспокоївся. Вона знала, що в багажному відділенні сидить моє левеня Дафу (я замовив для нього відбивні котлети та молоко, ходив туди-сюди, вовтузився в задньому відділенні літака й завдавав усім трохи клопоту). Стюардеса була дівчина розумна, і кінець кінцем я розтлумачив їй, що левеня мені дуже дороге і я повинен привезти його додому, до своєї дружини й дітей.
— Це пам’ять про незабутнього друга, — сказав я стюардесі.
Я міг би спробувати пояснити їй і те, що це також своєрідне таємниче втілення того друга. Дівчина була родом із Рокфорда, штат Іллінойс. Кожні двадцять років земля оновлює себе в молодих дівчатах. Ви розумієте, що я маю на увазі? Коси в неї були кучеряві й золоті. Білі зуби зблискували в усмішці щоразу, коли я до неї звертався. Вся вона була наче з цукрової кукурудзи та з молока. Хай будуть благословенні її клуби! Хай будуть благословенні її стегна! Хай будуть благословенні її ніжні пальчики, почасти прикриті манжетами уніформи! Хай буде благословенне самородкове золото її кіс! Чудесне миле створіння; вона ставилася до мене зовсім по-приятельському, як то властиво для дівчат із Середнього Заходу.
— Ти схожа на мою дружину, — сказав я їй. — Я не бачив її багато місяців.
— Справді? І скільки ж місяців? — запитала вона.
Цього я їй сказати не міг, бо згубив лік часу.
— Зараз вересень? — спитав я.
Вона була вкрай здивована.
— Та ви що? Наступного тижня буде День Подяки[32].
— То вже така пізня осінь? Я пропустив передвиборну реєстрацію. Доведеться тепер чекати наступного семестру. Розумієш, я захворів у Африці, довго марив і втратив лік часу. Коли проникаєш у таку глушину, то свідомо йдеш на ризик. Ти це розумієш чи не розумієш, дитино?
Вона здивувалася, що я назвав її дитиною.
— Ви, мабуть, учитель?
— Замість бути самими собою, — сказав я, — ми розвиваємо в собі безліч потворних рис. Треба зректися цієї поганої звички. Ти мене розумієш? Чому ми чекаємо, поки явиться Він?
— Що ви маєте на увазі, пане Гендерсоне? — спитала вона, з усмішкою дивлячись на мене.
— Ти хіба ніколи не чула цю ораторію? — сказав я. — Послухай-но, я тобі проспіваю кілька рядків із неї.
Ми були з нею у хвості літака, де я годував свого звіра Дафу. Я проспівав для неї:
«І хто доживе, поки Він прибуде (поки Він прибуде)? І хто встане, коли явиться Він (коли явиться Він)?»
— Гендель? — запитала вона. — Я це чула в Рокфордському коледжі.
— Справді, Гендель, — підтвердив я. — Ти розумна дівчина. А в мого сина Едварда мозок геть засмічений усіляким джазовим мотлохом… Я проспав свою молодість, — заявив раптом я, годуючи свого лева котлетою. — Я спав і спав, як наш пасажир у салоні першого класу.
Тут я повинен пояснити, що ми летіли в стратосферному лайнері, де є окремий урядовий салон, і я бачив, як стюардеса заходила туди з біфштексом та шампанським. Той тип не вийшов звідти жодного разу. Стюардеса пояснила, що він — знаменитий дипломат.
— Я гадаю, в літаку він просто мусить спати, його час коштує надто дорого, — зауважив я. — Якби він мучився безсонням, це було б справжнє лихо для людини в його становищі. Ти знаєш, чому я так нетерпляче жду зустрічі зі своєю дружиною? Мені кортить довідатися, якими будуть наші взаємини тепер, коли сон мого духу урвався. І дітей хочеться швидше побачити. Я їх дуже люблю — принаймні так я думаю.
32
Свято на честь перших колоністів Массачусетсу. Відзначається в останній четвер листопада.