Лілі доведеться просидіти зі мною цілу ніч, якщо я захочу розповісти їй про все це, подумав я.
Що ж до хлопчика, який спав у мене на колінах і якого відіслали в Неваду лише з його перською мовою, то він поки що носив свій німб. Богові відомо, що я теж носив свій, поки міг, поки він не забруднився і не потьмянів, перетворившись на клапті сірого туману. Одначе я завжди знав, що колись то був німб.
— О, ви не спите обидва, — сказала стюардеса.
І справді, хлопчик уже прокинувся. Його чисті сірі очі з чистими білками втупилися в мене — очі цілком нові для життя. В них був первісний блиск. Та була в них і якась правічна мудрість. Ніхто б не зміг мене переконати, що вони дивляться на світ уперше.
— Ми сядемо на якийсь час, — сказала дівчина.
— Оце чортівня! То ми так швидко доповзли до Нью-Йорка? А я просив дружину, щоб зустрічала мене пополудні.
— Ні, ми сядемо в Ньюфаундленді, щоб заправитися, — пояснила вона. — Скоро почне розвиднятися. Та ви й самі, либонь, бачите, що вже світає.
— О, мені страшенно хотілося б подихати холодним повітрям, крізь яке ми пролітаєм, — сказав я. — Адже я багато місяців прожив у царстві спеки. Ви мене розумієте?
— Гадаю, у вас буде така можливість, — сказала стюардеса.
— То дай мені ковдру для малого. Хай і він ковтне зі мною свіжого повітря.
Ми почали знижуватися й заходити на посадку і в якусь мить крізь хмари, що клубочилися на східному обрії над самим океаном, пробилися червоногарячі сполохи. Вони тільки зблиснули й відразу зникли за стіною сірої сутіні; скелі, сховані під крижаним панцирем, зімкнулися із зеленавою збриженою поверхнею води, і ми увійшли в нижні шари повітря, що висіло, біле й сухе, під сірим склепінням неба.
— Я піду прогуляюся. Хочеш вийти зі мною? — запитав я в хлопчика. Він відповів мені по-перському.
— Ну, то й добре, — мовив я.
Я розгорнув ковдру, він став на сидіння і притулився до неї. Обгорнувши малого, я взяв його на руки. Стюардеса понесла каву невидимому пасажирові першого класу.
— Все гаразд? А де ж ваше пальто? — запитала вона в мене.
— Отой лев — увесь мій багаж, — сказав я. — Але не бійтеся за мене. Я виріс у селі. Я товстошкірий.
Отож нас випустили з літака, хлопчика та мене, і я зійшов трапом із ним на руках у майже вічну зиму й рушив по мерзлій землі, вдихаючи повітря так глибоко, що тремтів після кожного вдиху, тремтів од ні з чим не зрівнянного блаженства, а тим часом холод шпигав мене з усіх боків крізь шорсткий італійський вельвет, посмугований грубими рубцями, і волосинки в моїй бороді оберталися на крижані голки, бо моє дихання вмить замерзало. Ковзаючись, я побіг по кризі в тих самих своїх шведських черевиках. Шкарпетки там усередині прогнили й розсипалися на порох, бо я жодного разу їх не міняв. Я сказав малому:
— Вдихай повітря. Обличчя в тебе надто бліде від твого сирітства. Вдихай свіже повітря, хлопче, і хай твої щоки трохи зарожевіють.
Я пригорнув його до грудей. Він, здавалося, не відчував найменшого страху, що я впаду разом з ним. А для мене він був наче ліки, так само, як і повітря; воно теж зціляло мене. А на додачу й щасливе передчуття близької зустрічі з Лілі в Айдлвайлді. А лев? І він брав участь у моїй радості. Я все бігав і бігав навколо блискучого, вкритого заклепками корпусу літака, обминаючи ваговози з пальним. Чорні обличчя визирали у вікна. Великі, гарні пропелери були нерухомі, всі чотири. І в ті хвилини, я, мабуть, відчував, що тепер рухатися черга моя, тому бігав і бігав — підстрибуючи, вистрибуючи, тупцяючи ногами та цокаючи обмерзлими підошвами по чистому, білому дну сірої арктичної тиші.
Інформація видавця
Літературно-художнє видання
Серія «Лауреати Нобелівської премії»
Сод Беллоу
Гендерсон, повелитель дощу
роман
Переклад з англійської
Віктора Шовкуна
Відповідальний редактор Л. Пішко
Дизайн та верстка О. Баратинська
Підписано до друку 18.07.16
Формат 84x108 1/32
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру