— Моє прізвище Гендерсон.
Мати Лілі була повна вродлива жінка з обличчям китайської ляльки, мовби народжена грати в бридж. На голові в неї був капелюшок, а коли вона сіла, то на її округлих колінах я побачив книжку кишенькової серії в палітурці з лакованої шкіри. Я зрозумів, що подумки вона осуджує Лілі: «У моєму власному домі! З одруженим чоловіком!» І таке інше. Байдужий до цих почуттів, я опустився в крісло у вітальні. Я був неголений, мій фургон із деревом чекав мене під вікнами будинку. Від мене, мабуть, ішов запах Лілі, схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила матір у тому, що та довела батька до самогубства. А ким був я — чи не знаряддям її помсти?
«Е ні, приятелю, — мовив я сам до себе, — все це тебе аж ніяк не стосується. Ти в цьому участі не береш».
У мене склалося враження, що мати вирішила поводитися пристойно. Вона мала намір сприйняти те, що сталося, з величним спокоєм, і в такий спосіб узяти гору над Лілі в цій грі. Можливо, її поведінка була цілком природна. Хай там як, а до мене вона поставилася з аристократичною ґречністю і тільки один раз не втрималась і сказала:
— Я знайома з вашим сином. Такий стрункий хлопець. Його звуть Едвард, чи не так? Він їздить у червоному спортивному автомобілі «ем-джі» і досить часто буває в Данбері.
Незабаром я пішов, сказавши Лілі:
— Ти вродлива й мила дівуля, але тобі не слід було робити таку прикрість своїй матері.
Гладка стара жінка сиділа на канапі, зчепивши пальці рук, і від гніву чи стримуваних сліз її брови злилися в одну пряму лінію.
— До побачення, Юджіне, — сказала Лілі.
— Бувайте, міс Сіммонс, — відповів я.
Я б не сказав, що ми розлучилися друзями.
Але незабаром ми зустрілися знову, цього разу в Нью-Йорку, бо Лілі покинула матір, покинула Данбері і винайняла помешкання на Гудзон-стрит, де не було гарячої води і де на сходах ховалися від негоди вуличні п’яниці. І ось на тих сходах з’явився я, важкий здоровило, що відкидав величезну тінь, з обличчям, червоним від сільського повітря та випивки, в жовтих рукавицях зі свинячої шкіри, і незмовкний голос у моєму серці повторював: «Я хочу її, хочу, хочу, о, як я її хочу! Іди, йди, — казав я собі, — візьми її, візьми, візьми!» І я підіймався все вище у своєму товстому пальті, підбитому ватою, в рукавицях зі свинячої шкіри, у черевиках зі свинячої шкіри, з гаманом зі свинячої шкіри в кишені, я йшов туди, знемагаючи від хоті й тривоги і усвідомлюючи, як палахкотить мій погляд, спрямований на верхні поручні, де Лілі вже відчинила двері й чекала мене. Обличчя в неї було кругле, біле і повне, очі — чисті й примружені.
— Чорт! І як ти можеш жити в цьому бридкому закутні? Ох, і смердить же тут! — сказав я.
Вбиральні в тому будинку були в коридорах. Ланцюжки дзвоників позеленіли, скляні шиби в дверях зробилися свинцевого кольору.
Лілі дружила з людьми, змушеними жити в цих нетрях, а надто зі старими та з одинокими матерями. За її словами, вона розуміла, чому вони, животіючи на грошову допомогу, насамперед стягувалися на телевізор; вона дозволяла їм зберігати їхнє молоко та масло в своєму холодильнику і заповнювала для них анкети соціального страхування. Я думаю, Лілі справді зичила їм добра і хотіла показати цим іммігрантам та італійцям, якою милою може бути американка. Одне слово, вона прагнула допомогти їм цілком щиро і знай метушилася, вся променіючи хвилюванням і без угаву й безладно щось говорячи.
Запахи того будинку прилипали мені до обличчя і, беручися сходами, я сказав:
— Тьху, я тут задихнуся!
Ми пройшли до її помешкання на горішньому поверсі. Воно теж було брудне, але принаймні освітлене. Ми сіли погомоніти, і Лілі сказала мені:
— Ти хочеш змарнувати решту свого життя?
Мої взаємини з Френсіс і справді були безнадійні. Після того, як я повернувся з війська, між нами тільки один раз відбулося щось інтимне, а потім нас розділила стіна байдужості, і я надав Френсіс майже цілковиту свободу. А якось на кухні ми мали розмову, після якої стали остаточно чужі одне одному. Ми тоді обмінялися лише кількома словами. Приблизно такого змісту: