Коротка довідка. Родом вона із села Карлів біля м. Снятина на Підкарпатті. Освіта вища незакінчена. Агент німецького гестапо з вересня 1943 р. У 1944 р. виїхала до Берліна, згодом до Австрії, а в 1945 р. повернулась до Коломиї. У вересні 1946 року її завербувала в донощики військова контррозвідка “Смєрш”. Від червня 1947 р. вона переходить на службу у Львівське УКГБ. Тут довідались про її службу в гестапо та зв’язки з СБ ОУН Коломийської округи, що вона досі приховувала. За це її у травні 1949 року посадили в тюрму й після закінчення слідства почали використовувати для внутрішньокамерної агентурної провокаційної розробки членів підпілля. Вона досвідчений провокатор, на її совісті біля сотні безневинних жертв. Тому відносно легко вдалось їй обманути недосвідчену в тих справах “Дарку”.
Оця-то юда у спідниці зуміла здобути довір’я “Дарки” й намовила її передати “на світ” вістку про свій арешт, щоб, таким чином, попередити своїх друзів про можливу небезпеку. Вона й запропонувала спосіб — записку, яку “цілком певно” можна передати через її родичів, від яких вона регулярно отримувала різні передачі. “Дарка” повірила, написала коротеньку записочку про свій арешт й заадресувала цю фатальну записку у Білогорщу, до сестри Нюсі, Наталки Хробак. У суботу адреса зв’язкового пункту була вже в руках КГБ, а в неділю ранком, 5 березня 1950 року, усе село було оточено військами МВД. Під час обшуку в домі Наталки Хробак неважко вже було кагебістам довідатись, що в центрі села живе ще сестра Наталки — Нюся Конюшик. Негайно оточили військом цей двоповерховий будиночок. Увірвавшись до помешкання, відразу ж упізнали відому їм зв’язкову Шухевича Галину Дидик і зрозуміли, що тут може знаходитися і сам Роман Шухевич. Для Командира залишився лише один шанс — з боєм пробиватись до виходу. Він убиває на сходах майора КГБ, але й сам гине від ворожих куль. Так трагічно обірвався героїчний життєвий шлях Романа Шухевича, одного з найвидатніших керівників української національної революції XX сторіччя.
ДОЛЯ РОДИНИ АННИ КОНЮШИК
Гірка доля судилась і родині Конюшиків-Хробаків. Усіх їх арештували і засудили на 25 та 15 років тюрми і заслання. Нюсю-Ганну Конюшик, її маму Марію й сестру Наталку Хробак повезли до Караганди. Миколу Хробака та його сина Данила етапом везли в Сибірську тайгу. У дорозі 78-річний батько, засуджений на 25 років тюрми, помер у Тайшеті, біля Іркутська.
Послі смерті Сталіна й оголошення амністії уся родина Конюшиків-Хробаків опинилась на волі. Їх реабілітували, але нікому не дозволили вернутись у Галичину до своїх помешкань. Тому вони змушені були поселиться у Донецькій області. Нюся працювала на будівельній фабриці і допомогла братові Данилові збудувати власну хату. Спочатку Данило жив в українському селі Мар’янівці, де й одружився з односельчанкою Ганною. Згодом вони переїхали у Вінницьку область, до м. Ладижина. Наталка ще в Перемишлі закінчила кравецьку школу й була кравчинею, свою працю любила і багато працювала. Але захворіла білокрів’я і рано померла, залишивши двох маленьких діточок: 6-тирічну Іру та 4-річну Олю. Дітьми заопікувалась Нюся, виховала їх, допомогла їм здобути освіту й вийти заміж. Нюся не одружилася, хоч женихів мала багато. Жила скромно і весь час сама. Дуже багато читала, не хворіла. До Львова їздила рідко. З великим болем у серці згадувала давні трагічні події, що трапились у її хаті в с. Білогорщі, й мовчала. У старості доглядали її вихованиці Іра та Оля. Померла вона 18 листопада 1996 р. на 80-му році життя. 21 січня 1994 року помер і її брат по мамі Данило Хробак. Але живе ще у Польщі, в м. Битомім, сестра Ірина Хробак-Коцьолок, дружина сотенного УПА “Крилача”, тепер Погорецька, а у Вінницькій області, в м. Ладижині, живе з дітьми дружина Данила Хробака Ганна.
СТАВКА ПРОВОДУ ОУН
у 1943–1945 роках у селі Бишки
ОБСТАВИНИ ПЕРЕД КІНЦЕМ ВІЙНИ
Національно-визвольна боротьба українського народу на завершальному етапі Другої світової війни знаходилася в зеніті своєї бойової активності. З поразками німецької армії і на західному, і на східному фронті фашистська воєнна доктрина т. зв. “блискавичної війни” (Blitzkrieg) цілковито збанкрутувала. Репресивні дії окупаційної влади у тому часі були хоч іще жорстоко мстиві, але хаотичні, локальні й майже не придатні до боротьби з відділами УПА та збройного підпілля. Німецький терор якоюсь мірою ще й посилював повстанську боротьбу, бо всі ті, кого переслідували окупанти, рятувалися від знищення, поповнюючи ряди УПА та кущові Самооборонні Відділи збройного підпілля ОУН.
Дуже схожі обставини склалися з поверненням на Західну Україну московсько-більшовицьких окупантів. З кінця жовтня 1944 року війна продовжувалася вже поза межами України. До закінчення війни у травні 1945 року й аж до кінця того року радянська влада ще не змогла зібрати необхідних сил для боротьби з повстанським рухом. Ця влада обмежувалась переважно до міських центрів. У селах, зокрема в лісистих районах, майже все громадсько-політичне життя населення було під контролем повстансько-революційних організацій, які вели свою діяльність майже відкрито.
ПЕРША НАРАДА ПРОВОДУ ОУН У 1944 РОЦІ
До липня 1944 року значна частина Галичини й ціле Закарпаття були ще під німецькою окупацією. Лінія фронту тяглася тоді приблизно через такі місцевості: Кобрин — Ковель — Луцьк — Броди — Тернопіль — Коломия — Красноїльськ.
У листопаді 1944 року відбулася перша пленарна нарада Проводу ОУН. Проходила вона в лісовій криївці Провідника ОУН на ЗУЗ Романа Кравчука-“Максима” в околиці села Балуйки Одеського району. На цій нараді було прийнято ряд важливих постанов, що стосувалися нових форм і методів боротьби вже в підсовєцькій дійсності. Дуже докладно проаналізовано політичне становище в світі та в Україні, а також внутрішньоорганізаційні справи, зокрема питання зміни назви організації, створення Народно-Визвольної Революційної Організації (НВРО) та УГВР і поширення діяльності останньої на всі українські землі. Постановлено також вислати за кордон двох членів Проводу ОУН — Дмитра Маївського та Дмитра Грицая — для обміну поглядами з колишніми представниками Проводу ОУН та провідного активу ОУН, які повиходили на волю з німецьких тюрем і концентраційних таборів, і для вироблення одної узгодженої програми діяльності, основаної на Постановах IIIВЗ ОУН, що відбувся у серпні 1943 року. У зв’язку зі своїм планованим відходом за кордон Д. Маївський передав усі справи ідейно-політичної референтури новому референтові Проводу Якову Буслові — “Київському”.
Після нарад я разом із Д. Клячківським від’їхав на Волинь. Тоді в моєму розпорядженні була чота кінноти УПА, очолена командиром “Шумом”, учасником ДУНу Усі були перевдягнені у військові совєцькі однострої, так що часто ми проїжджали селами вдень на очах у більшовиків, інколи навіть попри енкаведистів-облавників. Я залишився на Кремінеччині при Військовому Штабі УПА-Південь, а Д. Клячківський поїхав далі на північ, на Полісся до Штабу УПА-Північ. Провідник ОУН Роман Шухевич, член Бюро Проводу ОУН Д. Маївський, шеф ГВШ УПА Д. Грицай та референт Проводу Я. Бусел відійшли на терени Бережанщини, в околиці сіл Бишки, Потік, Конюхи. Місцем перебування Якова Бусла й очоленої ним ідейно-політичної референтури стало село Бишки. Тут також часто бували члени Проводу ОУН, тому можна назвати село Бишки Ставкою (місцем постою) Проводу ОУН.
ЧОМУ САМЕ БИШКИ СТАЛИ ТАКИМ ЦЕНТРОМ?