Родину Грекових того часу можна вважати типовою поміщицькою з притаманним їм яскравим дворянським консерватизмом. П.Греків щиро вважав, що кращого за домашню середню та університетську вищу освіти нічого й бути не може. Саме тому до 18 років Олександр фактично пробув удома — здобував так звану домашню освіту за допомогою найнятих викладачів.
Вступ до вищих навчальних закладів у Російській імперії значно відрізнявся од того, що практикувалося в СРСР та практикується зараз в Україні. До університетів приймали не за результатами вступних іспитів, а за конкурсом балів у атестатах про закінчену середню освіту. Такі, як молодий Греків, мали право складати випускні іспити в будь-якій з обраних гімназій і отримувати атестати на рівні зі звичайними випускниками гімназії.
Коли Грекову виповнилося 20 років, він вирушив до Москви, де в одній з місцевих гімназій склав випускні іспити. Тоді ж за наполяганнями батька Олександр подав документи до юридичного факультету Московського університету. За твердженням доньки, він дуже добре вчився в університеті, однак з дитинства мріяв про військову кар'єру.
У 1897 р. О.Греків став до лав юнкерів Московського (згодом — Олексіївського) військового училища. Особи з вищою цивільною освітою на той час не були рідкістю в армії. Однак вони, як правило, йшли до офіцерських погонів іншими шляхами. Наприклад, ставали однорічниками, тобто — солдатами-добровольцами з правом за рік служби скласти іспити на перше офіцерське звання. Греків же обрав інший шлях. Він, 22-літній юрист, став таким самим юнкером, як і вчорашні гімназисти чи кадети.
Московське училище лише 2 роки існувало як військове. До того воно було юнкерським. Різниця полягала не тільки в назві, а й у способі підготовки майбутніх офіцерів. Молодь з незакінченою середньою освітою приймали до юнкерських училищ (де навчалися 3 роки), а випускників гімназій та кадетських корпусів — до військових з терміном навчання 2 роки. Юнкерські училища давали грунтовнішу загальноосвітню підготовку, військові — стройову. Незважаючи на те, що Московське училище на час вступу туди О.Грекова було вже військовим та термін навчання в ньому скоротився до 2-х років, загальна освіта продовжувала домінувати над стройовою муштрою.
Московське військове училище мало відомих випускників. У 1876 р. його закінчив майбутній Верховний Головнокомандуючий російської армії під час Першої світової війни, натхненник білої ідеї генерал Михайло Алексєєв. Навчались тут і майбутні українські генерали: військовий дослідник космосу Микола Коваль-Медзвецький (закінчив у 1891 р.), Гнат Васильченко (1895 р.). Стіни училища бачили і майбутніх радянських воєначальників — маршалів Радянського Союзу Бориса Шапошникова (закінчив училище у 1903 р.) та Олександра Василевського (випускник 1915 р.). За кілька років до Грекова училище закінчив майбутній видатний російський співак Леонід Собінов, який, правда, обрав зовсім не військовий життєвий шлях[5].
Поруч із Грековим навчалися два його майбутніх товариша по службі в українській армії 1918 р.: Олександр Георгійович Лігнау та Іван Миколайович Піонтковський. З ними Греків незабаром проходив курс і у Миколаївській академії Генерального штабу.
Вихованці училища за походженням були переважно дітьми міщан, різночинців, військових, робітників, селян. Їм «не світила», на відміну від Грекова, служба у гвардії, при царському дворі, чи навіть у губернських містах. Молоді офіцери-московці часто отримували призначення до віддалених гарнізонів. Проте це був інтелектуальний потенціал армії.
Швидко минуло навчання в училищі і 9 серпня 1899 р. підпоручик Олександр Греків попрямував у військове майбутнє. Для служби він обрав найпривілейованішу у Російській імперії 1-шу Гвардійську дивізію, яка розташовувалась у Санкт-Петербурзі. Для того, щоб вступити до цієї дивізії, треба було відповідати багатьом гвардійським стандартам. На першому місці стояло походження, родинний та майновий стан молодого офіцера. Згідно з традиціями російської гвардії слід було бути родовитим дворянином, не мати серед найближчих родичів представників інших верств населення, володіти певними коштами задля власного «пристойного утримання».
Якщо гвардійський офіцер мав серйозні борги, одружувався на представниці іншого стану, або ж просто «не по-гвардійськи» себе поводив, його негайно переводили до армійських частин. Специфічна сувора гвардійська дисципліна підтримувалася офіцерським зібранням полку, яке обговорювало кандидатуру кожного молодого офіцера, що бажав потрапити до даної частини. Траплялося, що деяким кандидатам, навіть дуже родовитим, відмовляли з тієї чи іншої причини[6].
Гвардійське офіцерство було ще і найпрогресивнішим у російській армії. Адже кожний, хто вважався аристократом, мав майже енциклопедичні знання з різних галузей, цікавився наукою та культурою. Саме тому гвардійці у повному значенні цього слова були цвітом та дзеркалом російського суспільства.
1-ша Гвардійська піхотна дивізія, яку обрав Олександр Греків, складалася з Лейб-гвардії Преображенського, Лейб-гвардії Семенівського, Лейб- гвардії Ізмайлівського та Лейб-гвардії Єгерського полків. Якщо висловлюватися образно, у Лейб-гвардії Преображенському полку служили переважно офіцери з дуже гучними прізвищами та великими гаманцями. У Лейб-гвардії Семенівському — з не дуже гучними прізвищами, проте великими гаманцями. У Лейб-гвардії Ізмайлівському — з гучними прізвищами, однак з не дуже великими гаманцями. Нарешті, у Лейб-гвардії Єгерському — з не дуже гучними прізвищами та не дуже великими гаманцями. У Грекова великого гаманця не було, та й прізвище його було звичайним, тож і для служби він обрав Лейб-гвардії Єгерський полк.
В обов'язки кожного новоспеченого гвардійця входило знання історії своєї частини. Солдатам для цього тимчасово видавалися нариси історії полків, спеціально написані для нижчих чинів у полегшеній формі. Офіцери ж мали ознайомитися з великими за обсягами полковими історіями- фоліантами, які могли нараховувати до 10-ти томів та загалом мати кілька тисяч сторінок.
Зазначимо, що Лейб-гвардії Єгерський полк мав насичену бойову історію. Сформований у 1796 р., він брав участь у більшості війн XIX ст. Так, у 1805–1814 рр. гвардійські єгері відзначилися в усіх більш-менш відомих битвах наполеонівської доби. Аустерліц, Фрідланд, Смоленськ, Бородіно, Бауцен, Кульм, Лейпциг, Париж — ось невеликий список місць, у битвах при яких брав участь полк. Додамо до цього війну зі Швецією у 1808–1809 рр., Російсько-турецьку війну 1828–1829 рр., приборкання Польських повстань у 1831 та 1863 рр., Угорського повстання у 1849 р. Свідки перемог полку під час Російсько-турецької війни 1877–1878 рр. та битви під Телишем ще служили серед єгерів. Бойова історія полку міцно прищеплювалась новим військовослужбовцям, які незабаром ставали справжніми гвардійськими єгерями [7].
Петербурзький світ, стройова служба швидко приїлися спокійному та зрівноваженому за натурою Грекову, який почав готуватися до вступу в Миколаївську академію Генерального штабу. Офіцер, котрий розраховував на блискучу військову кар'єру, мусив мати ще й академічну освіту. До Миколаївської військової академії було досить важко потрапити, іноді від одного військового округу вдавалося вступити всього одному-двом офіцерам. Для переважної більшості офіцерства військова академія була нездійсненною мрією, а тому в армії дуже заздрили генштабістам та недолюблювали їх. Такі прізвиська, як «момент» і «фазан», міцно прикріпилися до представників російського Генерального штабу.
Офіцери, що прагнули потрапити до академії, мали пройти відбірковий конкурс при штабах округів, і тільки після цього допускалися до складання іспитів. Перший іспит був з російської мови. Саме на ньому «різали» багатьох абітурієнтів. Зрештою, у цьому немає нічого дивного, адже той, хто знайомий з дореволюційним правописом, знає, що написати за ним без помилок диктовку чи твір було не так і легко. Другим іспитом була математика, на якому «сипалося» так само багато офіцерів. Цей іспит могли скласти переважно інженери та артилеристи. Грекову досить важко було пройти математику, проте наступний іспит — знання військових статутів для нього, як юриста, не був складним.
5
Підраховано за: Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. — К., 1995; Рутич Н. Биографический справочник. — М., 1997.