Наприкінці серпня 1917 р. Олександр Петрович прибув до 6-го армійського корпусу та одразу втягнувся в роботу. 6-ий корпус був одним з небагатьох військових з'єднань, які ще не втратили боєздатності та не дуже піддавалися революційному розкладові. Під час Червневого наступу майже всі досягнення російської армії були заслугою саме цього кор — пусу, який прорвав ворожу оборону під Зборовом та завдав вирішального удару німцям. Тож Греків міг пишатися новим призначенням.
Корпус мав у своєму складі дві кадрові дивізії (4-ту та 16-ту) та кілька новостворених, які незабаром було передано в інші армії. 4-та дивізія була елітною, адже саме вона здобула корпусу військову славу. Проте 16-та дивізія вже була розхитана революційною та більшовицькою агітацією, а тому не становила значної сили. 4-та дивізія за своїм складом була майже виключно українською, 16-та — частково українською.
Керівництво 6-го корпусу складалося з тільки-но призначеного коман — дуючого генерала фон Нотбека, начальника штабу полковника Грекова та інспектора артилерії генерала Кирея, згодом також видатного українського військового діяча. Полки 4-ої дивізії очолювали переважно майбутні військові діячі армії УНР: 13-ий Білозерський — Олександр Поджио, 14-ий Олонецький — Михайло Сильванський, 16-ий Ладозький — Віктор Сікевич. Навіть командиром гарматної бригади був майбутній командуючий Запорізьким загоном полковник Олександр Натіїв. Справами дивізії відав відомий український громадсько-політичний діяч, голова української корпусної ради солдат Петро Трофименко. Командиром 16-ої дивізії був генерал Георгій Мандрика, що походив з відомого українського ко — зацького роду, а начальником штабу — підполковник Борис Сулківський, який у 1919–1920 рр. був незмінним начальником відділів штабу армії УНР. Саме завдяки українському складу 4-ої та частково 16-ої дивізій за наказом головнокомандуючого російськими військами генерала Корнілова весь 6-ий армійський корпус незабаром було оголошено українським.
У 1 6-ій дивізії великий вплив мали більшовики на чолі з прапорщиком Л.Караханом — майбутнім відомим радянським діячем. Внаслідок цього особовий склад дивізій чинив всілякий спротив будь-яким організаційним та бойовим заходам. Командуючий корпусом генерал фон Нотбек був змушений маневрувати між думками рад 4-ої та 16-ої дивізій, але ставати на бік тієї чи іншої дивізії не наважувався. На відміну від нього, Греків одразу став на бік вояків 4-ої дивізії та повів жорстку боротьбу з більшовицькими впливами[30].
У вересні 1917 р. генерал фон Нотбек важко захворів. Його замінив генерал Кирей, який не йшов на компроміси, а тому не викликав довіри солдатів корпусу. Фактично очолював корпус Олександр Греків, підвищений 20 вересня до рангу генерал-майора зі старшинством з 1916 р.
Незабаром генерал фон Нотбек отримав у своє розпорядження 1-шу армію, що знаходилась на Північному фронті, та покликав до себе на посаду генерал-квартирмейстера Грекова. 20 жовтня останній отримав наказ про нове призначення. Згодом, вже після від'їзду Грекова, 6-ий корпус був поділений на російську та українську частини. Російський 6-ий корпус залишився у підпорядкуванні головнокомандуючого, український під назвою 2-го Січового Запорізького увійшов до складу армії Центральної Ради. Доля цієї формації склалася невдало. Внаслідок діяльності генерального секретаря військових справ Миколи Порша (наприкінці грудня 1917 р. він змінив на цій посаді Симона Петлюру) особовий склад 2-го Січового корпусу незабаром був деморалізований, а в січні 1918 р. корпус взагалі припинив своє існування[31].
На Східний фронт Греків їхав через Київ, де зустрівся з тодішнім генеральним секретарем військових справ Петлюрою. Саме у цей час у Петрограді стався Жовтневий переворот, і Олександр Петрович вирішив скористатися запрошенням Петлюри та залишитися на службі в українській армії. 6 (19) грудня 1917 р. він був призначений на посаду командира 2-ої Сердюцької дивізії Центральної Ради, що мала бути сформована з різних поодиноких військових частин.
Ідея формування Сердюцьких дивізій виникла ще в листопаді 1917 р. Український командуючий Київського військового округу підполковник Віктор Павленко прагнув звести всі зукраїнізовані або наново сформовані українські полки та курені у більш потужні військові формації — дивізії. Щоб відрізняти ці дивізії від інших, вони були названі Сердюцькими на честь гетьманських сердюків XVII ст. 1-ша Сердюцька дивізія складалася з Богданівського, Дорошенківського, Полуботківського, Богунського полків, куренів імені Шевченка та «Смерті», кінного полку «Вільна Україна» та гарматної бригади імені М.Грушевського. Командував дивізією підполковник Капкан.
2-га Сердюцька дивізія генерала Грекова почала формуватися тільки на початку грудня 1917 р. Першими до неї увійшли кадри Республіканського полку підполковника П.Болбочана. Цей полк був сформований з українців 5-го армійського корпусу. У цьому корпусі виникла сутичка між збільшовиченими солдатами та республіканцями. Вона призвела до розпорошення полку. Тільки невеличка кількість республіканців прибула до Києва, де й увійшла до 2-ої Сердюцької дивізії. До дивізії Грекова також мусили увійти полки імені Грушевського, Шевченка, Наливайка та Сагайдачного.
Однак Сердюцькі дивізії проіснували недовго. 18 грудня (1 січня) з посади військового секретаря було знято покровителя сердюків С.Петлюру, а самі Сердюцькі формації реорганізовано у звичайні частини. Таким чином, О.Греків був командиром дивізії всього 12 днів[32].
Раніше від Петлюри на посаді командуючого округи було змінено і Віктора Павленка. З 13 (26) грудня цю посаду обіймав штабс-капітан Микола Шинкар. Місце начальника штабу він запропонував Грекову. Ге — нерал погодився та одразу взявся за роботу. У той час вже почалася Перша українсько-більшовицька війна, і більшовицькі війська нестримно наступали на Київ. За таких умов Греків запропонував кілька планів ведення війни з більшовиками, однак «революційно свідомі» новий військовий міністр М.Порш, адвокат за фахом і людина, що не мала жодного відношення до війська, та командувач військами штабс-капітан М.Шинкар, особа без належної військової освіти, відкинули їх.
Порш розробляв власний план ведення війни, що будувався на цілковитій демобілізації зукраїнізованих формацій та створенні частин Вільного козацтва на засадах територіальної міліції. 29 грудня (11 січня) М.Порш, не слухаючи ніяких порад генерала Грекова, виклав на засіданні Малої Ради свій план ведення бойових дій. Звичайно, Греків не міг після того, як цілком зневажили його думку, залишатись на службі у Порша та Шинкаря, а тому подав у відставку. Отже, він обіймав посаду начальника штабу округу теж рівно 12 днів.
Генерал виїхав на Курщину, до своєї сім' ї, де і перечекав наступ військ Муравйова на Київ та прибуття в Україну німецької та австро-угорської армій, які згідно з Брест-Литовськими угодами між УНР та країнами Четвертого союзу допомагали Центральній Раді в її боротьбі з більшовиками.
Наприкінці березня 1918 р. Греків знову повернувся до Києва, після того, як українські та німецькі підрозділи ввійшли до столиці України. На цей раз генералу було запропоновано обійняти посаду заступника військового міністра підполковника Олександра Жуковського. Про цей період свого життя Греків згадував: «Мені випало щастя вести технічне відбудовування української армії і всього складного апарату військового міністерства, бо військовий міністр О.Т.Жуківський узяв на себе політичну частину роботи міністерства і представництво його в Центральній Раді (він належав до партії СР, що була на чолі виконавчої влади в той час). З великою вдячністю і глибокою пошаною можу згадати всіх моїх співробітників з усіх відділів велетенського військового тіла. Здоровий будівничий настрій захопив усіх і справа йшла з кожним днем виразно наперед. Уже можна було почати організацію кадрів 8-ми територіальних корпусів в усіх колишніх губерніях і кадрів окремої дивізії для Таврії (для тієї частини її, що була на північ від Перекопу, бо в Криму була Татарська республіка). У повітах готувались до першого набору. Всі центральні апарати міністерства були зорганізовані. Почали працювати військові школи. Проведено було реєстрацію всього військового майна, що залишалося від колишніх російських армій» [33].
31
Сулківський Б. З історії формування 2-го Січового Запоріжського корпусу // Табор. — Варшава, 1927. — Ч. 4. — С. 84–86.
33
Греків О. Весна 1918 року в Україні // За Державність. — Торонто, 1964. — № 11. — С. 25.