На службі в Української Директорії
У квітні 1918 р. ситуація в Україні різко змінилася. Німецьке командування після вбивства командувача окупаційних військ генерала Ейхгорна почало ставитися до формування українського війська з величезною підозрою. 29 квітня 1918 р. владу Центральної Ради замінила влада гетьмана — колишнього російського генерала Павла Скоропадського. Стосунки Скоропадського та Грекова донині до кінця не з'ясовані. Греків не залишився на службі у Скоропадського. Як зазначав у протоколах допитів Греків, Скоропадський не мав до нього довіри, а тому звільнив генерала з лав армії. Скоропадський твердив зовсім інше: «було одержано відомості, що виконуючий обов'язки військового міністра генерал Греков кудись зник…»[34].
Згодом П.Скоропадський у своїх спогадах писав: «Начальником штаба у него (Шинкаря — Авт.) был генерал Греков, человек беспринципный и с большим желанием играть выдающуюся роль, обладающий недостаточными волевыми качествами. Почему этот Греков, курский помещик, кажется, и великоросс, объявил себя крайним самостийником, непонятно! Этот же Греков играл за время моего гетманства очень двойственную роль: во-первых, сразу не примкнул ко мне, а через несколько дней явился. Ясно, я его на службу не назначил, хотя им со всех сторон подсылались друзья для того, чтобы он мог получить назначение. Когда он увидел, что украинцы не имеют успеха, он через великорусские круги старался попасть ко мне. Помню, как я был удивлен, когда герцог Георгий Лейхтенбергский стал хлопотать за него.
— Да чего ты-то о нем хлопочешь, ведь он ярый самостийник?
— Да разве это так? Он меня уверял, что он чистейший великоросс!
— Это не так, ты разберись, а потом хлопочи о нем. Через несколько дней он приходит и говорит:
— Ради бога, не назначай Грекова, он мне все наврал. Вообще, Греков человек очень растяжимых понятий о порядочности.
Когда образовалось украинское министерство, я попробовал назначить его начальником главного штаба. Он уверял меня, что разделяет мою точку зрения на Украину, что он честный человек и т. д., что не помешало этому честному человеку, когда началось восстание, перейти на сторону Петлюры и занять там пост главнокомандующего»[35].
Мусимо зробити кілька зауважень щодо питань, порушених у наведених висловлюваннях Скоропадського. По-перше, випадок з Герцогом Лейхтенберзьким нам здається вигадкою, оскільки, ні Лейхтенберзький, ні Греків у своїх спогадах навіть не згадували один про одного[36]. Взагалі про зустріч Грекова і Скоропадського ми знаємо лише зі слів останнього. Греків не згадує про Скоропадського жодного разу (хоч ця згадка була б корисною для нього). Тож можна взяти під сумнів і сам факт зустрічі двох генералів.
Можна також припустити, що Скоропадський цілком справедливо вбачав у Грекові претендента на домінуючу роль в Українській Державі («с большим желанием играть выдающуюся роль»). Крім того, між генералами міг бути конфлікт ще й тому, що Скоропадський свого часу був гвардійським кавалеристом, а Греків — гвардійським піхотинцем, до того ж ще й Генерального штабу! А між піхотою та кіннотою в імператорській гвардії завжди існував величезний антагонізм.
Слід враховувати й те, що на еміграції Скоропадський знов удався до політичної діяльності. А Греків у ті часи вже був дуже відомою особою і всі знали, що він у 1918 р. розійшовся зі Скоропадським. Українська громадськість в еміграції робила щодо цього закиди Скоропадському. Останній же, ймовірно, вирішив у своїх спогадах якось виправдатись, виклавши свою версію подій.
І, нарешті, як зазначав Греків на допитах, за часів гетьманського панування він намагався створити «український офіцерський союз Батьківщини», який ставив би собі за мету зберегти націоналістичні та старшинські кадри. Однак, про це, крім властиво свідчень Олександра Петровича, немає жодних інших даних, тому саме існування такого «союзу» викликає сумніви.
10 листопада 1918 р. за наполяганням Українського Національного Союзу, П.Скоропадський був змушений повернути генерала Грекова на військову службу. Замість генерала Галкіна він призначив його начальником Головного штабу армії Української Держави. Греків отримав у своє підпорядкування установу, яка займалася переважно кадровими питаннями: обліком офіцерського складу, підвищеннями у рангах, виплатою пенсій, тощо. Однак на цій посаді він пробув всього 5 днів — до початку повстання на чолі з Директорією проти Скоропадського. Гетьман намагався заарештувати Грекова, оскільки призначив він генерала саме під тиском своїх противників. Однак, попереджений генералом Сінклером, Греків уникнув арешту й виїхав до Полтави.
Повстання проти Гетьмана розпочалося 14 листопада 1918 р. Січові підрозділи у вирішальному бою під Мотовилівкою розбили гетьманські частини та швидко наблизилися до Києва. Командуючий 2-им Подільським кадровим корпусом генерал Єрошевич приєднався до повсталих і передав у їхнє розпорядження свої війська, склади та територію. Директорія перебралася до Вінниці, під захист корпусу Єрошевича, а командуючий її військами С.Петлюра залишився у Козятині, куди незабаром прибув і генерал Греків. Згідно з наказом Директорії, на початку грудня він обійняв посаду командуючого військами УНР на Півдні України — в Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях.
18 грудня 1918 р. Греків прибув на станцію Роздільна, де перебрав командування групою у полковника медицини Івана Луценка. Цим міжвладдям в українських військах скористалися білогвардійці, які в ніч на 19 грудня за допомогою французьких військ вибили українські підрозділи з Одеси. Ге — нерал Греків не знав, як йому поводитися з представниками союзників, а тому наказав військам зайняти позиції під Одесою. Адже ні з білогвардійцями, ні з Антантою Директорія поки що не мала ніяких стосунків, а на власний розсуд розпочинати бій із французами Греків не наважився.
У військах генерала на той час нараховувалось 10–12 тис. бійців, що становило 10 % від загальної чисельності армії УНР. У його розпорядженні було дві діючих, одна кадрова дивізії й так званий Катеринославський кіш, набраний з різних випадкових формацій, який за силою дорівнював дивізії.
Краща 5-та Одеська дивізія була сформована під особистим наглядом Грекова. Вона складалася з 1-го та 2-го Одеських полків (полковників Мазуренка та Єщенка), а також Слобідського полку, створеного у Придністров'ї. Командував дивізією спочатку генерал Філатьєв, а потім отаман Трифон Янів.
6-та Республіканська дивізія мала у своєму складі лише кадри для розгортання повнокровних частин. Вона розташовувалася під Херсоном, у районі дій отамана Григор'єва, та згодом була розформована останнім. Загони отамана Григор'єва теж були зведені в дивізію та підпорядковувалися Грекову. Разом із Григор'євим у лютому 1919 р. ця дивізія перейшла до червоних. Нарешті, Катеринославський кіш отамана Гулий-Гуленка теж існував на правах дивізії. Складався він з досить різнорідних регулярних та напіврегулярних формацій. Проте це була добірна бойова одиниця. Загалом боєздатність Південної групи армії УНР була досить високою[37].
Командував Південною групою армії УНР О.Греків усього 12 днів. Наприкінці грудня він був відкликаний до Києва, де 1 січня 1919 р. обійняв посаду військового міністра в уряді Директорії. Серед багатьох командирів української армії це призначення знайшло розуміння. Зокрема, командуючий Північною групою армії УНР отаман Володимир Оскілко з цього приводу писав: «Новий чоловік, з поважним досвідом, знавець військового діла, людина, що була цінна персонально, як індівідум, вихованець російської Академії Генерального Штабу, укінчений юрист, генерал з солідним стажем, відомий з 1917 р. за надзвичайно щирого патріота, що з молодечним запалом, не раз і під великою загрозою для життя, брав участь у всіх поважних військових подіях, що разом творило безсумнівний авторитет як військової людини і як Головнокомандуючого» [38].
35
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — К., Філадельфія, 1995. — С. 107.
36
Див.: Лейхтенбергский Г. Как началась «Южная армия» // Архив русской революции. — М., 1991. — Т. 8. — С. 166–182.
37
Греков А.П. Переговоры украинской Директории с французским командованием в Одессе в 1919 году // Вестник Первопоходника. — Лос-Анжелес, 1965. — № 45. — С. 14.