На голові в кожного пишна хутряна шапка, в дяків — клобуки, високі й гостроверхі, обшиті знизу видрою, в бояр — мурмолки — високі, пласкі зверху шапки, обшиті соболями й покриті дорогими тканинами, або «стьобунці», теж високі хутряні шапки. Вищого рангу бояри і сам цар носили шапки із найніжнішого хутра «горлатки», здерті з горла соболів.
Етикет того часу вимагав на засіданнях думи чи й на інших радах у царя неодмінно сидіти в шапці і в шубі поверх кафтана та зипуна — і це в жарко натоплених палатах, де й дихнути було нічим.
І хоч терпіли часом пекельні муки в своїх сукняних та хутряних вбраннях, хоч і парились, як у лазні, але ж тільки так було солідно й престижно.
У кожного знатного розкішна борода — як добра лопата завбільшки — боярин швидше голову віддасть на одруб, аніж бороду погодиться поголити. Без бороди ти — ніхто. Знатний, а без бороди незнатний.
Кожний взутий в чоботи з високими, навскіс зрізаними халявами із різнобарвного сап’яну, розшиті золотом, перлами та обцяцьковані коштовним камінням, передки яких покриті тисненням, на високих підборах.
В кожного в однім вусі блищить велика серга, а на пальцях понанизувані дорогі персні з коштовним камінням чи написами (на товстому пальці перстень, що звався наполком, служив господареві водночас і печаткою).
Етикет того часу в росіян вимагав сидіти непорушно, склавши пещені руки на випуклому животі, щоб усім видно було твої золоті персні. Сидіти навіть не кліпаючи! Боже борони ворушитися!
Так і сиділи, як кам’яні боввани, тлусті, як степові байбаки, велично-хвалькуваті, кукібливі, чванливі, набундючені й напиндючені, ніби гиндики. Сиділи, терплячи годинами муки мученицькі в жарко натоплених палатах у важких соболевих шубах, варячись у власному поту, що пропікав, як крутий вар, але сиділи непорушно (звиклі до всього), у сукнах та хутрах і хутряних шапках, бо тільки так було значуще, бо тільки за таких умов боярин щось та важив.
А перед ними, на певній відстані, на підвищенні сидів на троні цар їхній. Чи то пак, царенко — маленький, худий і тендітний підліток, трон для якого був явно завеликий (під доброго дядька готувався), тож вінценосний отрок просто губився в ньому.
Вбраний підліток був, як і бояри, в кілька сукняних одіжок, у завеликій, як для його голови, шапці Мономаха, єдиний серед усіх присутніх без бороди (не проклюнулась ще), з гострим личком, такий самотній і такий беззахисний, худий і хворий, що Дорошенкові аж шкода його стало. Підліток-цар був явно далеко від тих проблем, що їх бояри та дяки висипали ворохами перед ним, сидів з однією лише думкою: швидше б, швидше б усе це закінчилося. Як мені все набридло! Роздягтися б та залізти під ковдру й заснути. Він часом і на троні спав, швидше всього від кволості й утоми. Чи й від нудьги. І важко було повірити, що за цим хлопаком у царських шатах стоїть не яка-небудь, а таки могутня держава з величезним, добре навченим військом, тямковитими воєводами, боярами й дяками, котрі всі разом, але ім’ям цього підлітка, і творили свою державу. І дивно було: чому вони досі не попересварювалися між собою і не виступили один проти одного оружною силою — на Україні таке неодмінно б сталося, бо там кожний тільки й мріє про булаву і ціну за неї платить не торгуючись, бодай і найпідлішу та криваву.
Заправляв дійством «суддя» Малоросійського приказу боярин Артамон Матвєєв, що не так давно змінив на цій посаді Ордин-Нащокіна, теж стійкого неприхильника України. Він гучно проголосив:
— Великий цар-государ і великий князь Федір Олексійович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець, єдиний заступник підданих малоросів вітає своїх гостей з Малоросії і зичить їм здоров’я!
Хоча дійство затівалося лише заради представлення цареві Дорошенка, для вирішення його подальшої долі, що з ним робити і де його навічно поселити, якщо йому буде дароване життя, але церемонію чомусь розпочали генеральні старшини — суддя Домонтович та писар Прокопович. Від імені гетьмана Самойловича вони подали цареві якогось листа. (Мабуть, тому їх першими й випустили, що вони, хоч і нижчі рангом Дорошенка, але на відміну від нього діючі генеральні старшини з уряду Самойловича, а він, Дорошенко, вже ніби ж у відставці).
Домонтович, звертаючись до царя, що пірнув у троні, щось поштиво казав, раз по раз підкреслюючи свою малість та ницість і водночас возвеличуючи божественну суть російського царя, його розум, подібно якому ніде ні в Московії, ні тим паче в Україні більше немає і не буде ніколи. Умів Домонтович улестити великим. Але Дорошенко особливо не прислухався до словесних викрутасів судді.