Були й милосердніші:
— В Сибірь! В Тобольськ! На худой конєц, в какой-нібудь острог — пущай посідіт!
Порадившись, зрештою, ухвалили події не квапити, самим нічого не видумувати, а почекати волі царя — як він велить, так і буде вчинено з Дорошенком. А поки що — хай живе.
Так у Дорошенка і з’явилася нова адреса (у пізніші століття така популярна): Москва, Кремль, Дорошенку…
Але все ж, поки суд та діло, під варту «гостя» взяли. Гетьман не вільний був виходити навіть за ворота Малоросійського приказу, не те, щоб погуляти Кремлем. Без дозволу, звісно, дяків чи старшого стрільців. За ним всюди невідлучно маячила варта, хоча й намагалася не дуже своєю присутністю мозолити гетьману очі.
Якщо вдень у Кремлі вирувало життя — цар та бояри і державні справи вирішували, і просто тішились — то під вечір (а втім, вечорів тоді у Москві… не було, відразу ж після заходу сонця наставав так званий нічний час) все нишкло й завмирало. Всі, хто не жив у Кремлі, з настанням нічного часу (після заходу сонця) мали негайно залишити його до наступного дня. Кремль затихав, запиралися на преміцні засуви важенні, ковані залізом брами, і до ранку чулися тільки крики стрільців на мурах та баштах та ще бевкання годинників. До світла стрільці нікого не впустять у Кремль і нікого з нього не випустять — такий мали наказ! Якось Дорошенко після заходу сонця (нічний час) хотів було походити перед сном біля воріт Малоросійського приказу, але старший стрільців наче з-під землі перед ним виріс:
— Ніззя!..
А над Москвою, що розчинилася в сірому мороці, все так же сіявся сніг, і здавалося, що в царюючому граді тихо і благословенно. Та ось у завиванні вітру раптом вчулося виття сіроманця. Пронизливе, тоскне, наче передсмертне…
— Вітер виє, — сказав старший стрільців. — Він, зараза. Тепер до ранку смертну нудьгу наганятиме!..
Дорошенко зітхнув і мовчки пішов в ізбу.
Почувався не просто стомленим, а геть розбитим. Не так довгою і тяжкою дорогою, як тією крутою переміною в його житті — ще вчора-позавчора вельможний гетьман козацької держави, яку він хотів об’єднати й зробити вільною та незалежною, глава її уряду, завжди оточений генеральною старшиною та козаками власної сотні, навіть тоді, коли просто прогулювався у верхньому замку Чигирина (а втім, і прогулюючись він вирішував справи), а сьогодні — бранець Москви, хоч про людське око мовби гість царя, якого силоміць змусили виїхати на гостину. Мабуть, у них, московитів, якесь своє, особливе розуміння гостини.
А втім не хотілося з дороги й думати, спустошлива втома, як обручами, стисла тіло.
Челядники викресали вогню, запалювали сальні свічі, від яких світліше в казенній ізбі мовби й не ставало, почали заходжуватися коло столу. Від вечері гетьман відмовився, хоч і не їв цілий день — не хотілося. Взагалі, нічого не хотілося — ні думати, ні говорити, ні когось бачити. Тож відмовився навіть поспілкуватися з генеральними старшинами — суддею та писарем, — що разом з ним поїхали до Москви (та й про що з ними говорити, як вони самі трясуться, щоб і їх бува не залишили в Москві в якості застави), а пішов до маленького помешкання, скинув кожуха, стягнув чоботи, впав на дощатий настил, засланий шкурою якогось звіра — здається, ведмедя. Склепивши набряклі повіки, лежав з однією метою — пошвидше заснути. Чи бодай провалитися в подобу сну. Але було не до сну, тіло гуло, душа тремтіла, приказна кремлівська ізба від вітру скрипіла й наче тяжко зітхала, а перед його заплющеними очима вставали події останніх місяців його борінь в Україні — осінь 1676 — весна 1677–го.
Прикази — адміністративно-судові органи центрального управління в Росії почали виникати з кінця XV століття. Вони створювалися в процесі централізації Російської держави та розвитку станово-представницької монархії. За двісті наступних років їх виникло близько ста, і будувалися вони за функціональним принципом: керували окремими галузями управління — земський, помісний, посольський, стрілецький, холопський, ямський та ін., — відали справами двірцевого управління (Приказ Великого двору) тощо. Окремі прикази керували всіма галузями управління на новоприєднаній (захопленій) території.
На чолі приказу стояв «суддя», боярин, що користувався одноосібною владою, а при ньому була «приказна ізба» — канцелярія з дяками та піддячими, які й вели справи.
Для керування новоприєднаними (захопленими) територіями були свої прикази, як той же Малоросійський приказ для керування Україною. Серед ста приказів був і один, якого боялися навіть свої, навіть бояри, не кажучи вже за дяків та інших служилих — Приказ Таємних справ, де цілодобово гнули спину днювальні дяки, які й вели, заховані від усього світу, і самі будучи таємними, записи потаємних справ, підшивали туди донесення агентів, що плавом пливли до Москви з усіх усюд, донощиків (особливо ця інституція була розвинена в Малоросії, коли в Москву доносили всі на всіх). Там же записувалося в окремі книги і все, що надходило про тих чи тих історичних діячів. Книги, куди все те записувалося, звалися «Днювальныя записи Приказа Тайных делъ».