Вольвач Петро Васильович
(м. Симферопіль)
ГЕНОЦИД
або чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії?
В Радянському Союзі владні структури та компартійні ідеологи полюбляли творити легенди і міфи. На одній шостій земної кулі, мабуть, важко знайти галузь людської діяльності, в якій впродовж більшовицького панування не було б створено якогось красивого міфу. Ця міфотворчість стала об'єктом копіткої роботи величезного корпоративного ордена дипломованих псевдовчених, які зосереджувались головним чином на терені суспільствознавчих та історичних наук. Якщо підрахувати кількість «наукових» трактатів та захищених дисертацій, виявиться, що саме в цих галузях витворено найбільше міфів. Широкому загалу добре відомі рожеві міфи про радянський інтернаціоналізм, месіанську роль «старшого брата», добровільне злиття націй та творення якоїсь винятково нової «исторической общности — советского народа», власне, «русскоязычного населения».
Апогеєм злочинної міфотворчості став період сталінсько-брежневської тиранії. Проте, щодо України та українського народу епоху національного нищення та зросійщення започаткували ще перші російські самодержці. Більшовики в цій справі виявилися гідними правонаступниками всіх досягнень царизму. Якщо вірити офіційній компартійній пропаганді, рух народів до радянської імперії та якогось аморфнобезликого «русскоязычного населения», або «советского народа» віддзеркалює об'єктивні інтеграційні процеси, що відбувалися у суспільстві. Проходили вони нібито без модного силового тиску з боку владних структур та без впливу «керівної і спрямовуючої».
В шалі великодержавно-шовіністичної істерії якось забулася навіть нищівно-вбивча характеристика сутності царської імперії, дана самим батьком соціалізму російського зразка та вождем світового пролетаріату. Відомо, що до захоплення влади більшовиками, Ленін досить влучно назвав Російську імперію тюрмою народів. Постреволюційні історики, які прискореними темпами вийшли з червоних робітфаків та виросли зі сталінської шинелі, забули про те, що ще з часів Івана Грозного мілітарна експансія та агресивність стали домінантою зовнішньої політики молодої імперії. Як заповідали духовні пастори Івана Грозного: «Россия неустанно должна расширять свои границы за счет соседей». Тому і не дивно, що впродовж 525 років з XV століття до нашого часу, імперія провела у війнах 329 літ, тобто майже дві третини своєї історії. Вона воювала з 26 сусідніми державами та регіонами. Завдяки мілітарним дійствам, Російська імперія збільшила за цей час свою територію майже у 1000 разів.
Ще у 1462 році площа Московії (Московської держави) становила близько 24 тис. кв. км. А вже в 1914 році Російська імперія займала одну шосту частину земної суші (23,8 млн. кв. км). Територія Росії з XV століття приростала з середньою швидкістю 80 кв. км на день. На це прирощення витрачено величезний економічний потенціал та покладено життя мільйонів.
Сьогодні кожній людині, яка не уражена великодержавним шовінізмом та позбавлена імперських амбіцій, цілком зрозуміло, що вже після падіння царської деспотії в лютому 1917 року, більшість складових частин колишньої імперії знову потрапили до нової більшовицької в'язниці, так званого СРСР, лише завдяки ленінській підступності та при допомозі багнетів.
Стосовно України, перший командуючий Червоної Армії Лев Троцький ще у 1920 році без зайвої дипломатії відкрито заявляв: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко), в основному силою Москви, великоруських комуністів та Червоної Армії». Незалежність могли здобути лише ті колонії (Фінляндія та Польща), на які не вистачило мілітарної сили. Проте, незабутній Ілліч не міг змиритися з втратою Польщі і вже у 1920 році рекомендував своїм червоним яструбам промацати революційність поляків багнетами. А його вірний учень і соратник Сталін в 1939 році зробив безуспішну спробу знову поглинути Фінляндію.
Лише завдяки протидіям союзників та антигітлерівській коаліції в другій світовій війні не відбулося прямого приєднання до імперії багатьох країн Східної Європи. Але не без втручання радянської імперії в більшості з них все ж таки були встановлені маріонеткові, комуністичні режими. Всі вони безславно скінчили своє існування, майже одночасно з розпадом колишнього імперського Союзу.
Як за часів царату, так і впродовж радянського періоду паростки нашої державності та коріння української культури влада нищила і шалено, і систематично. Для тих, хто ще сліпо вірує в міфи про миролюбне творіння імперії, про «природні» процеси злиття націй, про якусь патологічну відразу українців до своєї мови й культури, про їхнє самоїдство та ностальгічне бажання «слиться в русском море», нагадаємо найбільш значні віхи на шляху нищення генофонду України, руйнації культури та духовності українського народу та його зросійщення. Без їх знання не осягти глибини тої прірви, до якої Україну вели майже 340 років.
1700–1721 роки — масове знищення українського козацтва в Північній війні Росії за оволодіння узбережжям Балтійського моря та у будівництві Ладозького каналу та царської столиці, Санкт-Петербургу.
1708–1709 роки — жорстоке придушення катом українського народу, Петром І, національно-визвольного руху та остаточне нищення залишків української державності.
1720 рік — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою.
1729 рік — указ Синоду про вилучення в населення українських букварів та текстів з церковних книг.
1768 рік — злочинна змова Катерини II з польською шляхтою для спільного придушення визвольного руху українського народу на Правобережній Україні, що ввійшло в історію під назвою Коліївщина; перша масова депортація українців до Сибіру.
1768–1775 роки — нищення українського козацтва в російсько-турецькій війні.
1775 рік — підступна руйнація посіпаками Катерини II Запорізької Січі, закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях та наступне закріпачення українського народу.
1771–1783 роки остаточна ліквідація української автономії у вигляді Гетьманщини та окремого козацького війська в Україні.
1811 рік — закриття за правління Олександра І Києво-Могилянської академії — центру духовної культури України.
1816–1821 роки — мілітарна окупація України у вигляді 500 тисячного війська у військових поселеннях на українській землі.
1847 рік — розгром Кирило-Мефодіївського братства, політичний терор в Україні за Миколи І.
1854–1855 роки — Російська імперія веде Кримську війну проти союзу Англії, Франції та Оттоманської імперії. Основним постачальником гарматного м'яса для неї стали українські губернії.
1862 рік — закриття за Олександра II українських недільних шкіл, які на свій кошт організувала передова українська інтелігенція.
1867 рік — Ємський указ про заборону ввезення української книги з-за кордону, заборону українського театру й друкування нот українських пісень, закриття українських громад та журналу «Основа».
1877–1878 роки — російсько-турецька війна принесла українському народові величезні економічні збитки та людські втрати.
1884 рік — закриття всіх українських театрів.
1890–1914 роки — масові переселення українських селян до Сибіру й Далекого Сходу, яке позбавило Україну близько 5-млн. людності.
1904–1905 роки — російсько-японська війна між Росією та Японією за панування на Далекому Сході, в якій загинули десятки тисяч українців.
1907–1908 роки — післяреволюційна реакція в Україні, закриття українських періодичних видань, указ сенату про шкідливість культурної й освітньої діяльності в Україні.
1914 рік — указ Миколи II про скасування української преси.
1914–1917 — Україна втягнута Росією в злочинну першу імперіалістичну війну, яка знекровила генофонд нації, - в її полум'ї згоріло життя мільйонів українських солдатів та мирного населення.