Яка ж доля спіткала тих наших земляків, котрі опинилися поза межами батьківщини. Про тих, кого злидні та сталінський терор закинули в Західну Європу, на американський континент і навіть до Австралії, ми добре знаємо, особливо тепер, коли західна діаспора стала для нас відкритою. Там наші земляки своєю працею здобули повагу до себе інших народів, створили собі добробут і змогли зберегти мову та розвинути українську культуру. А що ж мають українці, які потрапили на гостинний поріг «старшого брата»? Статистика засвідчує, що після створення Союзу та організації більшовиками радянських республік, українці в Російській Федерації посідали за чисельністю друге місце після росіян. В деяких регіонах (Кубань, Ростовська, Саратовська області, Ставропольський та Приморський краї) українці були домінуючим населенням. Тривалий час вважалося, що дані про чисельність українців на теренах СРСР (50 млн.) значно перебільшені і є пропагандистською видумкою націоналістів з-за кордону. На жаль, об'єктивні дані про національний склад населення в радянській імперії для своїх громадян були такою ж таємницею як відомості про її оборонний потенціал. Тому навіть у статистичних установах такої довідкової літератури нема. Нещодавно розсекречені архіви КДБ та МВС засвідчують, що чисельність українців у колишньому Союзі перевищувала 80 млн. чоловік (журнал «Нові дні», грудень 1992р.).
Отже, офіційні дані про чисельність українців в Росії (4,3 млн.) є повною фальсифікацією. Спробуймо це довести на підставі доступних нам матеріалів. Будемо оперувати даними перепису населення, що проводився в Росії у 1897 році, та останнім переписом в колишньому Союзі (1989 рік). Між ними відтинок часу в 92 роки, причому 72 з них припадає на радянський період. Мусимо застерегти, що ми не маємо змоги привести статистичні дані по всіх регіонах Росії. Для прикладу наведемо дані про українське населення лише в деяких областях та краях.
Ще на початку 1930 року за офіційними даними українців в Росії мешкало 6,3 млн. чоловік. Через 50 років, тобто на, порозі 80-х рр., чисельність українського населення в Російській Федерації зменшилося на 2 млн. Загадкове їх зникнення не має ніякого пояснення. Наявні статистичні дані з різних регіонів Росії просто вражають.
Так, у Ставропольській губернії в 1897 році зафіксовано 320 тис. українців (37 % усього, населення), а через 92 роки — лише 69 тисяч, тобто 2,4 %.
У Донській губернії наприкінці минулого століття українців було 720 тис. — 28 % усього населення, а в нинішній Ростовській області українців, згідно з переписом 1989 року, лишилося 178,8 тис. (4,2 %).
У Курській губернії українців наприкінці XIX ст. нараховувалося 530 тис. (23 %), а сьогодні їх там близько 1,7 %. І це при тому, що в результаті сталінської сваволі до Курської області наприкінці 20-х років відкраяли від України кілька районів заселених переважно українцями. Ще разючіша картина по Воронезькій губернії. В царській Росії в 1897 році там налічувалося 930 тис. українців (36 % від усього населення). За радянської влади, не зважаючи на те, що до області з України передали кілька українських районів, чисельність українців у 1989 році зменшилася майже у 8 разів і становила 122,6 тис. (5 %). Враження таке, що українці в цих областях просто вимерли.
За 92 роки значно знизилась питома вага українців у населенні Сибіру. В 1897 році у Тюменській, Тобольській та Єнисейській губерніях українці становили 20 %.
Тепер, за офіційною статистикою, наших земляків там 3,3 %. За переписом 1897 року, в Уссурійському краї було 25 % українців, а в Амурському — 20. В 1989 році частка українців в загальній кількості населення в цих регіонах становила відповідно 6,2 та 8,2 %.
Завдяки українському населенню в значній мірі відбувалось і відбувається нині освоєння та облаштування півночі та східного регіону Росії. За даними М.Якименка, який вивчав роль українців у залюдненні та господарському освоюванні Сибіру та Далекого Сходу з кінця XIX — початку XX сторіччя, у 1917 році за Уралом жило 748,6 тисяч українців. Завдяки тяжкій праці переселенців з України вже на той час в цих регіонах було створено величезні матеріальні цінності. Українці освоїли близько 500 тис. га цілинних земель та заснували декілька тисяч населених пунктів. Українські назви їх збереглися там ще й сьогодні. Переселенці з України принесли до Сибіру та Далекого Сходу способи обробітку грунту, започаткували вирощування там картоплі, огірків, помідорів, цукрових буряків та багатьох інших культур. Українці впровадили на Далекому Сході бджільництво, яке напередодні 1917 року стало значною статтею російського експорту. В тяжкій праці, нестатках та злиднях, від хвороб та незвичного клімату впродовж 1909–1913 р.р. померло більше третини переселенців.
Сьогодні саме ці райони є основними постачальниками нафти, електроенергії, лісу.
Незважаючи на шалений асиміляційний тиск, брак елементарних умов для розвитку національної культури, ще й сьогодні українці в цих регіонах є досить численною етнічною групою. Згідно з переписом 1989 року чисельність українців у Ямало-Ненецькому та Чукотському автономних округах становить відповідно 17,2 та 16,8 відсотки, Магаданській області — 15,4, Камчатській — 9,1. В Якутії сьогодні мешкає 7 відсотків наших земляків, серед народу комі — 8,3 відсотки. У національних округах Таймирському — 8,6; Коряцькому — 7,2 та Ненецькому — 6,9 відсотки. В Калінінграді українців 7,2 відсотки, а в Мурманській області — 9, понад 200 тисяч українців мешкає у Москві.
Напередодні першої світової війни в так званому Сірому Клину (територія сучасного Казахстану та сусідніх областей Росії) Омськ був центром українського життя. Полтавець М.Бондаренко, який працював в тих краях землеміром, засвідчує: «Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою». (Цитується за В.Сергійчуком, 1991). Воно і не дивно, адже довкола Омська розташовувались облаштовані козацькі поселення, заселені виключно українцями.
Поодинокі переселенці з України, до Сірого Клину вирушили ще наприкінці 80 рр. XIX століття. Незабаром протоптана ними стежка до Казахстану стала тою артерією, через яку з України впродовж сторіччя викачувались життєдайні сили, робочі руки та інтелект. Лише в 1891–1914 роках з Волинської, Катеринославської, Київської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній для освоєння Сірого Клину виїхало близько 1,7 млн. українців. На початок 1930 року в Казахстані нараховувалось понад 1 млн. українців. Українське населення мешкало досить компактно. Так, у 29 районах українців жило від 50 до 100 тисяч осіб.
За даними перепису 1926 року, в КАССР українське населення складало 13,2 % до загальної кількості. В Актюбинському окрузі їх нараховувалось 93 тисячі, Кустанайському -164 тисячі, Петропавлівському -184 тисячі, Акмолінському — 110 тисяч, Сирдар'їнському — 41 тисяча, Уральському — 21 тисяча.
Злочинна колективізація сільського господарства стимулювала міграційні процеси в Україні. Від колгоспів та розкуркулювання українське селянство рятувалося в Казахстані, Середній Азії та Сибіру. Мільйони української людності впродовж кількох десятиліть освоювали цілинні та перелогові землі Казахстану, Сибіру та Алтайського краю. Отже, широкомасштабне промислове землеробство Казахстану започаткували наші земляки. Назви радгоспів-гігантів на колись маложиттєвих цілинних землях Казахстану промовисто засвідчують приорітетність нашого народу в їх освоєнні.
Далекосхідний регіон, або як його в народі називають Зелений Клин (Приморський, Хабаровський краї, Камчатська, Сахалінська та Амурська області), обживався і облаштовувався не без участі українського народу. Заселення Зеленого Клину українцями започаткував перший політичний засланець з України — гетьман Дем'ян Многогрішний з родиною. З другої половини 19 століття розпочинається масове переселення українців на Далекий Схід. Інтенсивна міграція з України відбувається на початку 20 століття. Так, лише до Амурської області в 1906–1917 роках з України прибуло 64 тисячі осіб (майже 50 відсотків від усіх переселенців). А до Примор'я впродовж цих років приїхало з України майже 103 тисячі осіб (61 відсоток від усіх мігрантів). З рідної домівки всіх їх у далеку чужину гнали злидні та безземелля. Ще й сьогодні тисячі поселень у Зеленому Клину носять українські назви. Всі вони закладені нашими земляками, яких царська та комуністична влада із шахрайською спритністю зарахували до «русскоязычного населения». Господарське освоєння Далекого Сходу українськими селянами — незаперечний факт. З ним змушені рахуватися навіть дослідники радянського періоду. В одному з видань (книга «Дальневосточный край», 1932 рік) зазначалось: «Переселяючись з південних степових областей, українці принесли сюди свій культурно-побутовий уклад, мову й культуру, що незважаючи на жорстоку русифікацію, яку проводив царський уряд, збереглися в своїх підставах і, безперечно, це дає велику можливість для проведення повної українізації всіх районів та перетворення краю в дійсно українську землю не тільки на формальних підставах, але й фактично» (цитується за В.Сергійчуком, 1991).