Українці в Зеленому Клину зазнали шаленого зросійщення й цілеспрямованої асиміляції. Проте навіть це не вбило вільнолюбного духу козацьких нащадків. Українське населення Далекого Сходу брало активну участь в революційних подіях 1917 року. Була зроблена відчайдушна спроба організувати там Українську Далекосхідну республіку, яка в 1922 році була ліквідована більшовиками. Генеральний секретаріат її невдовзі було заарештовано і засуджено.
Перепис населення Далекого Сходу, що проводився в 1926 році за вказівкою Москви, тут, як і в інших регіонах, було фальсифіковано. За офіційними, даними, на той час у регіоні нараховувалось лише 315 тисяч українців. Хоча в 1918 році, за даними українських далекосхідних організацій, в Зеленому Клину мешкало 437 тисяч українців. Отже, за всіма правилами демографії, враховуючи природний приріст населення, кількість українського населення на Далекому Сході в 1926 році мала становити 570–600 тисяч. Щодо Примор'я, то питома вага українського населення там мала перевершувати 50–60 відсотків.
У післявоєнний період міграція українців до Далекого Сходу дещо пожвавилася. До цього спонукали об'єктивні фактори: перш за все низький рівень життя на Україні. Висвітленням етнічної ситуації на Кубані ми свідомо завершуємо розгляд цієї теми, оскільки саме на матеріалах по цьому регіону маємо змогу відповісти на питання, куди й чому зникають українці на неосяжних просторах російської імперії. Назва цього злочинного явища — геноцид.
Освоєння Кубані запорозьким козацтвом та українським населенням — незаперечний факт і тема окремої розмови. Його навіть не наважуються спростувати найбільш затяті кримські шовіністи-великодержавники та виховані Коротким курсом ВКП(б) «несостоявшийся агроном-писатель» та «известные историки с РДК». Адже ця історична подія увінчана відомим пам'ятником запорожцям на місці висадки їх на Тамані 1792 року.
В 1992 році цивілізована людність як в Україні, так і в Росії, відзначала 200-ліття цієї визначної дати. На жаль, в Криму сепаратистсько-шовіністичні сили саме в цей час не без допомоги влади нагнітали антиукраїнську істерію, займалися «возрождением» ніколи не існуючого тут азово-чорноморського козацтва, а коноводи з РДК гризлися за нагайки «отцов-атаманов». Тому подія європейського і всеросійського значення лишилася непоміченою. З простодушністю відомого літературного героя Митрофанушки, який не визнавав ні історії, ні географії, ювілей проігнорувала незалежна кримська влада. І це більш ніж прикро, адже Кубань — то наша найближча посестра. З цим ювілеєм чомусь не привітали кубанців і прибічники «независимого острова Крыма», які в перші дні незалежності України цілком серйозно закликали кримчан в антиукраїнській злобі до поновлення турецького валу на Перекопі та негайного будівництва мосту через Керченську протоку в Росію. Але незнання історії та географії знову зле посміялося над ними. Адже майбутній міст на Кубань, то знову ж таки дорога до території, освоєної і населеної такими ненависними для націонал-шовіністів українцями.
Завдяки запорозькому козацтву Кубань за кілька десятиліть стала одним з найбільш впорядкованих та заможних регіонів Росії. В 1911–1915 р.р. на Кубані було 450 тис. селянських господарств. Поруч з Україною Кубань була одним з найбільш крупних і розвинених хлібодарних районів імперії. П'ятирічний обсяг продукції в той період становив: зернових — 3700000 т; олійних — 38000 т; тютюну — 33000 т; городніх культур — 350000 т. Розвиненими галузями до революції стали також садівництво та виноградарство. За кількістю худоби та його реманенту на 100 чоловік населення Кубань перевершувала і Україну, і Росію. Царський уряд надав кубанському козацтву значної автономії, хоч українське населення на Кубані за царських часів також було позбавлене національних прав і гніт асиміляції й русифікації тяжів над ним. Після лютневої революції 1917 року кубанське козацтво повело рішучу боротьбу за повернення колишніх прав і вольностей. Царські сатрапи як не старалися, але не змогли вибити з душ нащадків славетного запорізького козацтва пам'ять про Україну й любов до предківської землі. В короткочасний період свого існування Кубанська крайова Рада, а згодом Самостійна Кубанська Народна Республіка робила спроби порозумітися, налагодити зв'язки і укласти угоду з Центральною Радою. Проте, подальший перебіг подій як в Україні, так і на Кубані, порушив ці наміри.
В горнилі братовбивчої війни на Кубані загинули сотні тисяч кубанських козаків, поділених навпіл злочинними політиками між більшовиками та білогвардійцями.
Перепис 1926 року засвідчив, що у Північно-Кавказькому краї, незважаючи на величезні втрати, жило понад 3 млн. українців. З такою величезною козацькою силою більшовицька влада, яка на перших порах ще вміло маніпулювала гаслами розквіту національних культур та національного відродження на окраїнах імперії, мусила рахуватися. Тому в перше десятиліття існування Союзу, з 1922 по 1932 р.р., відбувалося українське відродження Кубані. Проте ті, хто добре знав комуністичну підступність і непослідовність, хто мав доступ до рішень різноманітних таємних конференцій, добре усвідомлювали, що це відродження тимчасове і мало на меті лише пропагандистські цілі та було розпочате з провокаційною метою.
Справжню сутність більшовицької політики в національному питанні висвітлюють настанови першого наркомнаца Йосипа Сталіна вождю світового пролетаріату В. Леніну, які він дав їх у дні творення Союзу. Листи ці стали відомі широкому загалу, лише після 1991 року, коли їх дістали з таємних архівів ЦК КПРС. А послужливий наркомнац з єфрейторською прямолінійністю радив: «За четыре года гражданской войны мы в виду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе… Молодое поколение коммунистов игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно признавая слова о независимости за чистую монету. Окраины во всем основном безусловно должны подчиняться центру, т. е. если мы теперь же не заменим формальную (фиктивную) независимость формальной (й вместе с тем реальной) автономией, то через год будет несравненно труднее отстоять фактическое единство советских республик».
Ще в царській Росії Кубань, як багатий хлібодарний край, посідала одне з перших місць за розвитком шкільництва і ступенем грамотності населення. Навіть в роки громадянської війни (на 1 січня 1920 року) на Кубані діяли 1600 початкових шкіл, 240 вищих початкових, 151 середня та 124 професійних школи.
Українська національна революція 1917 року сприяла відродженню приспаного царизмом культурно-національного життя української Кубані. Етнічна ситуація в краї на той час була сприятливою для розвитку й поглиблення цього процесу. Незважаючи на сильний гніт русифікації, що тяжів над кубанцями; станичне та хутірське населення центральної Кубані впродовж століття розмовляло українською мовою.