Юрій Липа
ГЕОПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТИРИ НОВОЇ УКРАЇНИ
Публіцистика
Візія майбутньої України
Кожна нація, кожна держава має на цій землі свою місію, свій шлях, своє історичне призначення.
Має свою місію і Україна. Багато визначних вчених, політиків, державних діячів намагалися визначити історичне призначення України, окреслити її органічний шлях у майбутнє.
Чи не найбільше у цьому плані зробила генерація націоналістів 20-40-х років, а зокрема Юрій Липа, Олег Ольжич, Дмитро Донцов, Євген Онацький, Михайло Колодзінський, Микола Сціборський, Ярослав Стецько, Степан Бандера.
Сьогодні тут пропонуємо дві праці доктора Юрія Липи, написані на початку 40-х років. Саме Липа чи не найбільше уваги приділив розробці та обґрунтуванню концепції майбутньої України як світової надпотути. В своїх ґрунтовних працях «Призначення України», «Українська доба», «Українська раса», «Чорноморська доктрина» та інших він змалював підстави, мету та напрям Українського шляху, шляху великої нації.
Окреслюючи дороговкази, Липа брав до уваги історію, географічне розташування, психологічні характеристики, політичну ситуацію та багато інших чинників, котрі дають підстави бачити в Україні потужний впорядковуючий, провідний суб'єкт світової політики. «Не можемо бути малими», – наголошував Липа, підходячи до вирішення проблеми комплексно і творчо, надихаючи українців вірою у власні сили і у велику перспективу.
Липа бачить в українській нації потужну потенційну силу, дух народу, здатного виконати Велику Місію, і завдання націоналістів – викресати іскру, пробудити силу нації, змобілізувати і організувати її. «Не гамувати духа народу, не душити його малими планами, не крутитися на одній провінції, але обняти оком ціле побоєвище, на якому буде рішатися буття чи небуття українського народу» (М.Колодзінський).
Сьогодні проблеми, котрі піднімав Липа ще понад півстоліття тому, є надзвичайно актуальними. За невизначеності векторів орієнтації, в часи пошуків «господаря» чи «покровителя» чи то на Заході, чи на Сході, є доречним і необхідним звернутися до спадщини наших великих попередників, а відтак знову навчитися орієнтуватися на власні сили і єдиною стратегією бачити інтереси і добро української нації.
Народ, котрий не має візії майбутнього, не шукає перспективи, не прагне величі, сили і слави – приречений на занепад та інволюцію. Постійне самовдосконалення, вироблення і плекання якості, а відтак глобального змісту і ваги та її експансія є одиноким засобом самоутвердження і процвітання.
На превеликий жаль, ще і досьогодні не є достатньо вивчена і поширена (не кажучи вже про втілення) теоретична спадщина Юрія Липи та його послідовників. Сподіваюсь, що ця невеличка збірка його творів прямо чи опосередковано прислужиться до вироблення правильної світоглядної позиції молодого покоління українських патріотів, стане бодай маленькою цеглинкою у підмурівку майбутньої Великої Української Держави.
На порозі нового тисячоліття Майбутнє готує нам нові іспити і випробування – будьмо готові з честю їх пройти.
Віктор Рог,
Голова Молодіжного Конґресу
Українських Націоналістів
м.Київ
Геополітичні ескізи нової України
Коли поземною віссю Московії є горішнє Поволжя, то поземною віссю України є північно-східний берег Чорного моря. Коли в Московії величезна більшість рік тече на Північ, то в Україні всі ріки пливуть на Південь, за вийнятком одної Кубані. Найприроднішою віссю експансії України є південна вісь, так як найприроднішою для Московії – північна. Росія – це Північ, Україна – це Південь. Обидві країни зрівноважуються між собою щодо населення і геополітичного значення.
Назагал прийнято зображати Україну, як шпихлір Європи, або принаймні Росії. Сам народ окреслювано, як типових консервативних хліборобів. Тим часом нема шпихліра Росії. Збіжжя ледве вистачає самій Україні, і поза Галичиною та Західною Волинню, населення її належить радше до спролєтаризованих мас, що покидають село. Селяни втікають з прадідівських земель і збільшують населення промислових центрів України. Сталінська колективізація змогла прив'язати до землі тільки найбільш пасивних. Активніші заповнюють міста.
Наш впертий енергійний народ зміняє характер. Він мав свої часи, коли повний сильних геллєнських і норманських впливів закладав власну Київську державу. Блиск тих часів зоставив такий слід в пам'яті сусідніх з українцями народів, що російський царат, шукаючи якоїсь догідної традиції для своєї керми, вхопився за традицію Київського князівства і на початку ХVIII століття офіційно наказав визнавати московських Романових за «продолжателей» Рюриковичів. В нечувано анархічних часах, зв'язаних з поширенням впливів польської шляхти на Східну Європу, витворили українці традицію козацтва, піввоєнного, півторговельного лицарства із своєрідним устроєм.
В розбудові наднаціонального імперського почуття, зв'язаного з Петербургом, брала українська аристократія не менш живий уділ, як прибалтійська німецька шляхта, чи нащадки татарських мурзів. Участь українців в будові Росії значно зменшилась від половини ХІХ століття. Зникли такі прізвища як Стефан Яворський, граф Розумовський, Потьомкін, Паскевич і т.л.
Романтичний анархізм українських інтелігентів ХІХ-ХХ століття не мав глибшої політичної програми. Було в ньому сильне змагання до культурної самостійності. Незалежність України, проголошена в 1917 році, була не тільки наслідком формального зриву з Росією до упадку Романових, але й випливала з волі емансипованих селянських мас. Впало вже багато свідомих чи несвідомих жертв в боротьбі за окремішність України, але ще далеко до устійнення остаточних здобутків.
Напрямні експансії України тисячоліть – це було здобування чорноморських берегів. Від кінця ХУІІІ ст. українські селянські маси, скориставшись із заглядного замирення в степовій половині України, посунули на Схід, все більше опановуючи праве доріччя на Південь, розміщуючись на просторах від гирла Дунаю і Добруджі аж до гирла Дону. Третій ступінь колонізації, із своєрідним військовим характером, почав відвойовувати терени Північного Кавказу.
Російський імперський уряд намагався зупинити дорогу українським масам до моря, форсуючи туди переселення московських селян. Та московини менше всього надавалися до колонізації – і при кінці ХІХ ст. перший похід українців на Південь завершився виграшем.
У XX столітті колонізований період має менш виразний характер. По програші у японській війні 1905 року центральна керма стимулювала переселення наших людей головним чином на Сибір і Далекий Схід та до Тургайської області. Утворені там «Зелені» та «Сірі» клини являються радше чужосторонніми в населенні Амурщини, Казахстану та Сибіру. Оскільки московини, розпочавши колонізацію від кількох століть раніше, встигли витворити свій, тривалий, зв'язаний з тубільним, тип життя, оскільки українці зоставалися чужими для оточення. Вони принесли з собою і свої звичаї і власну своєрідну фізіономію життя. Трудно уявити собі рух повороту сибіряків до Московії, тим часом по утворенні Української держави в 1917 році українські колоністи в Сибіру і на Далекому Сході розпочали масовий похід додому.
Коли сибірська колонізація не дає жодних важливих осягів для України, то друга її напрямна, на північний схід, іде цілковито на користь нашого народу. Розселення йде не по заказу і плану влади, лише як повільне проникнення з терену людності в сусідні слабші землі. Так уже при кінці ХІХ століття скромні і працьовиті українські села все більше посуваються на схід до Дону, цілковито витісняючи московинів…
Щоб полегшити собі справу боротьби з українською стихією, керма Совітів, визначаючи межі УССР, обтяла доступ України до Криму і Дону. Бажання забрати також і Донецький басейн зустріло такий опір серед українських комуністів, що Ленін не посмів його відділити. Тим однак не припинено спонтанного руху українського населення на південний схід. Ще за часів царату доходили окремі групи населення на Закавказзя, до Туркменистану і навіть до Північного Ірану. Під час большевицького штучного переселення мас не обійшлося без великих втрат в людях, але все ж сорокові роки нашого століття принесли значне посилення українського елементу на Закавказзі і самому Кавказі.