Невдовзі до вілли прибув сенатор Тассоні; то був уже старий, жвавий, елегантний чоловік; його велике багатство, яке, до того ж, весь час збільшувалось, було нажите в безжальній боротьбі з конкурентами. Труднощі цієї боротьби його не виснажили — він виніс з неї бурхливу енергію і бадьорість, яка давала йому змогу забути про старість. Ті кілька місяців, що їх він провів в армії Ґарібальді, дали йому військову виправку, яка залишилась на все життя; вміння подобатись жінкам забезпечило йому в минулому чимало успіхів. Незважаючи на похилий вік, Тассоні ще й досі вмів домогтися свого на засіданнях адміністративних рад банків і текстильних компаній. Добра половина Італії та значна частина балканських країн пришивали свої ґудзики нитками, виготовленими фірмою «Тассоні та К°».
Сидячи біля Кончетти на низенькому пуфі, що годився б більше для пажа, він говорив:
— Синьйорино, сьогодні здійснюється мрія моєї далекої юності. Скільки разів холодними ночами, коли ми стояли табором біля Вольтурно навколо обложеної Ґаети, наш незабутній Танкред згадував про вас! Мені здавалось, що я особисто знав вас, що я бував у цьому будинку, де він провів свою бурхливу молодість. Я щасливий, що хоч із запізненням можу скласти мою шану до ніг тієї, чий образ був підтримкою одного з найгероїчніших борців за наше визволення!
Кончетта не звикла розмовляти з людьми, яких бачила вперше, крім того, вона не любила читати і тому ніколи не могла виробити в собі імунітет проти красномовства, перед яким завжди була безсилою. Слова сенатора зворушили її; вона забула непристойну історію п’ятдесятирічної давності і перестала бачити в Тассоні солдата, що силою вривається в монастир, знущається з нещасних, переляканих черниць; це був друг, старий і щирий друг Танкреда, який з ніжністю згадував про нього і який немов приніс їй запізнілий привіт від померлого.
— А що говорив про мене мій любий кузен? — півголосом запитала вона, збентежившись, немов вісімнадцятирічна дівчина, попри сиве волосся і чорну одежу.
— Та багато чого! Він згадував про вас не менше, ніж про донну Анджеліку. Вона була для нього коханням, а ви — ніжною подругою юності, яка так швидко минає у солдатів.
Холод знову стиснув її немолоде серце. Тассоні на мить повернувся до Анджеліки:
— Пам’ятаєте, княгине, що він розповідав нам у Відні, років десять тому? — Потім знов повернувся до Кончетти і почав пояснювати: — Я їздив туди у складі італійської делегації, яка мала підписати торговельну угоду. Танкред, як щирий друг, вірний товариш і справжній дворянин, дуже привітно зустрів мене і запропонував оселитись у посольстві. Його, можливо, схвилювала зустріч з колишнім бойовим товаришем у цьому ворожому для нас місті; в усякому разі, він весь час згадував минуле. Якось під час антракту в опері, де ми слухали «Дон Жуана», він признався нам із притаманною йому іронією про свій гріх, непрощенний гріх, якого він допустився щодо вас, так, щодо вас, синьйорино. — Тассоні на якусь мить замовк, щоб дати Кончетті змогу підготуватися до сюрпризу. — Уявіть собі, Танкред розповів, як одного вечора під час обіду в Доннафуґаті він дозволив собі вигадати казку про бої в Палермо, згадавши при цьому й мене. Ви повірили його словам і страшенно образились. Ще б пак — подібна розповідь за столом була надто сміливою для тогочасних смаків… То було п’ятдесят років тому. Ви йому вичитали за це. «В ту мить, коли Кончетта гнівно глянула на мене, вона була така чарівна — очі її блищали, а губки так мило надулися, — що я ледве стримався, щоб не поцілувати її на очах у двадцятьох чоловік, на очах у самого грізного дядька Фабріціо!» — згадував Танкред. Ви, звичайно, вже забули про це, але Танкред з його вразливим серцем усе добре пам’ятав, можливо, тому, що вчинив цей злочин того самого дня, коли вперше зустрівся з донною Анджелікою.
І Тассоні шанобливо вклонився в бік княгині, махнувши в повітрі правою рукою, як цього вимагала старовинна традиція, увічнена Ґольдоні, що збереглася хіба що серед сенаторів королівства.
Розмова тривала ще якийсь час, але Кончетта вже нічого не чула. Усвідомлення цього несподіваного відкриття завдавало їй дедалі нестерпнішого болю. Коли гості поїхали і Кончетта залишилась сама, це усвідомлення ставало щораз яснішим, а отже завдавало ще більших страждань. Привиди минулого, здавалось, уже давно були прогнані; звісно, вони ховались десь у глибині, надаючи всьому присмаку гіркоти та нудьги. Але вона вже давно не бачила їх в лице, а тепер раптом вони вистрибнули, з комічною похмурістю звістуючи непоправне лихо. Було б абсурдом казати, що вона й досі кохала Танкреда: кохання може тривати щонайбільше два-три роки, а не півстоліття. Але, так само як людина, що колись перенесла віспу, до кінця днів своїх залишається із спотвореним обличчям, хоча й забуває про страждання, Кончетта не могла стерти з свого серця сліди тих ран, які заподіяла її нещасна любов. Це її розчарування вже належало до історії настільки, що тепер офіційно святкувалося його п’ятдесятиріччя. Але досі, коли вона іноді згадувала про те, що сталося в Доннафуґаті того далекого літа, її підтримувало усвідомлення власного мучеництва і завданої їй кривди, неприязнь до батька, який віддав її у жертву, і щемлива пристрасть до того іншого небіжчика. Тепер ці почування, які становили основу її способу мислення, розвіялися — у неї не було інших ворогів, крім неї самої. Нерозважність і гнівлива гордовитість, властива представникам роду Саліна, перекреслили її майбутнє. Саме тепер, у хвилину, коли через багато років ожили спогади, вона не мала навіть тієї останньої потіхи, до якої вдається людина у розпачі, — змоги звинуватити інших у власному нещасті.