Потім склав інструменти в сумку і легкими кроками пішов до виходу.
Байдужа до всього, Кончетта пішла до своєї кімнати. Їй здавалось, ніби вона живе у знайомому, але чужому світі, від якого вона вже одержала всі можливі імпульси і який існував уже суто ілюзорно. На стіні замість батькового портрета вона бачила квадратний шматок полотна, зелені скрині стали лише кількома кубометрами деревини. Трохи згодом їй принесли листа. На конверті стояла чорна печатка з великою випуклою короною. «Люба Кончетто, я щойно довідалась про візит його превелебності і дуже рада, що кілька реліквій удалося врятувати. Сподіваюсь умовити монсеньйора вікарія відслужити першу відправу, як тільки ваша каплиця буде переосвячена. Сенатор Тассоні завтра від’їздить і просить не згадувати його лихом. Я скоро завітаю до тебе, а поки що ніжно цілую всіх вас. Твоя Анджеліка». Кончетта поклала листа; в душі у неї була справжня пустка. Раптом її погляд зупинився на напівзогнилій собачій шкурі біля скрині, і серце стиснулось від болю. Це була сьогоднішня порція страждання: навіть бідолашний Бендіко викликав гіркі спогади. Вона подзвонила.
— Анетто, — мовила вона, — це опудало геть поїдене міллю. Винесіть його геть звідси.
Коли служниці тягнули опудало дога, щоб викинути його на смітник, Кончетті здалося, що жовті скляні очі з німим докором глянули на неї. Через кілька хвилин те, що залишилось від Бендіко, вже лежало в кутку подвір’я, звідки його мав забрати сміттяр. Вилітаючи з вікна, пес на якусь мить наче ожив, і замість безформного опудала всі побачили великого вусатого звіра з піднятою передньою лапою, немов у жесті прокляття. Ледве торкнувшись землі, він розсипався на порох.
Додаток
Післямова
Полеміка навколо автентичності опублікованого тексту «Гепарда» не вщухла цілковито після видання, «що відповідає рукописові 1957 року», яке з’явилося друком у видавництві «Фельтрінеллі» в 1969 році і яке відтоді весь час передруковують. Тут не місце розглядати ширше ці проблеми, але ідея перевидати «Гепарда», виправляючи всі розходження з рукописом, знайдені філологами (зрештою, йдеться лише про 49 виправлень), схоже, була слушною. Крім того, за останні роки було знайдено чимало текстів, написаних автором і пов’язаних з «Гепардом», які збагатили теперішнє видання.
Ці знахідки дають змогу підтвердити слушність порядку написання різних версій роману, вказані в моєму «Передньому слові». Зокрема, слід зазначити, що один з примірників машинопису містить близько двох третин виправлень рукою автора, які потім були внесені в рукопис 1957 року. Він є останньою, перевіреною редакцією тексту «Гепарда», яку залишив нам Джузеппе Томазі.
Виявлення «Пісенника»
У 1968 році, в інтерв’ю для «Ла Ф’єра Леттераріа» («Літературний ярмарок») (XLIII, № 12, 21 березня 1968 року) я говорив про наявність інших матеріалів, що стосуються «Гепарда». Я згадав, що автор написав кілька віршів, приписавши їх дону Фабріціо, і що у цих віршах мало знайти вираз кохання князя до Анджеліки. Серед знайдених матеріалів є неопублікований фрагмент ще однієї частини роману, названої «Пісенник дому Саліна». У наявному тексті відкрито не говориться про кохання дона Фабріціо до Анджеліки. Але смисл «Пісенника дому Саліна» мав полягати в тому, щоб показати цю пристрасть наприкінці цього розділу, в останніх сонетах, присвячених Анджеліці.
«Ода» отця Пірроне — це вчена пародія, що ґрунтується на «Пісеньці», яку написав справжній отець Пірроне з нагоди шлюбу діда Джузеппе. Для кращого розуміння застосованих пародійних прийомів наводимо цю «Пісеньку», написану справжнім отцем Пірроне.
Герцогові Пальмі
на восьмі роковини його шлюбу