Інші діти зростали, старші ставали чоловіками і вже наважувалися брати участь у скромних оргіях, які влаштовувались у Палермо чи, щонайбільше, в Неаполі. Навколо панянок, хоч вони й були ще молоді та гарні, поволі згущувалася та невловна сірувата хмара, яка є призвісткою стародівицтва.
Після довгого періоду заручин, тривалість якого виправдовувалася молодістю Анджеліки, Танкред врешті одружився і, обтяжений мішечками з золотом та подвійним благословенням з боку Гепарда та Седари, впродовж року мандрував з дружиною по цілій Європі: Париж, Баден, Венеція, Лондон та Спа бачили цю чудову марнотратну парочку; воістину виняткова краса молодої княгині здобула їй, цілком платонічно, чимало навіть досить вибагливих сердець; лукава вишуканість і дотепність її чоловіка спонукали до не таких платонічних капітуляцій багатьох жінок — дарма, графинь чи готельних покоївок.
Тим часом на віллі Фальконері здійснювалися масштабні реставраційні роботи, якими керував дон Фабріціо і які фінансував дон Калоджеро, і, повернувшись, молодята застали своє гніздечко цілком готовим. Плюшеві дивани і фігурки в стилі «мінтон» не могли цілковито приховати шляхетності старовинних пропорцій, зате остаточно прогнали геть привиди розтриньканої спадщини і судових виконавців, які так довго отруювали це місце. Танкред був ще замолодий, щоб претендувати на конкретні політичні посади, але його діяльність і свіжі гроші робили його потрібним усюди; він був активним учасником дуже перспективного крайньо лівого крила крайньої правиці; цей чудовий трамплін згодом дав йому змогу здійснювати подиву гідні викрутаси, якими всі захоплювалися. Але він уміло маскував свою інтенсивну політичну активність недбалістю та легковажністю висловлювань, яка забезпечувала йому поблажливість усіх.
Отець Пірроне вплутався в складні і згубні чвари своєї власної родини; можемо з радістю сказати, що він зумів розплутати цей клубок з мудрістю і добротою, яких і можна було сподіватися від такого шанованого священика; до того ж, спостерігаючи за цією вбогістю людських душ, він зумів дійти деяких цікавих висновків загального порядку.
Палац в Доннафуґаті далі височів, випромінюючи своїми бароковими волютами і фонтанами хвилі любострастя в самому серці чорної сицилійської біди; під світлим керівництвом дона Калоджеро Седари, депутата і мера, громада збагатилася школою, будівництво якої, щоправда, так і не посунулось далі першого каменя, і каналізацією, збудованою тільки з обіцянок.
А Шевальє ді Монтерцуоло дістав підвищення і, після року перебування в Джірдженті і двох років у Трапані[165], був переведений у Ґроссето[166]. Перед тим, як залишити Сицилію, він приїхав попрощатися з князем і виразити йому своє захоплення його прозірливістю.
У цій атмосфері недовгочасного спокою в домі Салін процвітала поезія. Нехай це не здається дивним: сто років тому літературна творчість, хоч і низькопробна, а може саме тому, що низькопробна, не була, як тепер, відірвана від мас простих смертних і зарезервована за небагатьма втаємниченими в жаргон і незбагненне мистецтво натяків. Чимало навіть не дуже освічених людей виливали власні емоції у розмірені строфи, не прагнучи видати свої твори, хоча й трепетно очікуючи відповіді вічності, як можна виснувати з того, що ці тексти ревно зберігалися. Слід сказати, що за змістом переважна більшість цих віршів була чистим паскудством або ж до нудоти відгонила базаром; але в деяких з цих потаємних творів крізь жалюгідну недосвідченість проступало сильне і ніжне почуття, про яке навіть не підозрювали ті, кому була знайома біографія і постать автора. Читання деяких з цих третьорядних поезій іноді викликає відчуття, що перед тобою якась велика душа б’ється у замкненій в’язниці поміж мурами, зведеними з браку хисту та незнання творчості великих поетів; іншими словами мовлячи, це немов споглядати вогонь, затиснутий між вологими в’язками хмизу, який горить слабо і лише димить, хоч через це й не перестає бути шляхетною стихією; це те ж саме відчуття, яке виникає під час читання сонетів Мікеланджело або трагедій Альф’єрі[167]; або ж, якщо згадати академічну поезію, коли читаєш італійські переклади Мільтона та Ґете.
167
Вітторіо Альф’єрі (1749–1803) італійський письменник, основоположник класичної італійської трагедії.