Чудові слова, вони виражали все те, що було таке дороге серцю князя. Проте, тепер він відчував у цих словах якусь фальш. Король, авжеж… Він добре знав і поважав короля, принаймні того, який недавно помер. А теперішній король — це всього лиш семінарист у мундирі генерала. Чого він вартий? «Не в тім річ, Фабріціо, — відповів би Мальвіка. — Королі — теж люди, одні з них кращі, інші гірші, але це не має нічого спільного з монархічною ідеєю, яка завжди незмінна». — «Воно, звісно, так, але королі, у яких втілено цю ідею, не повинні опускатися занадто низько, бо інакше, любий мій, це принизить і саму ідею».
Сидячи на лавці, князь байдуже спостерігав, як Бендіко спустошує клумби; раз у раз собака грайливо підводив голову і кидав на дона Фабріціо невинні погляди, немовби чекав подяки за свою працю; він уже встиг вирити з корінням дюжину гвоздик, поламати живопліт і засипати зрошувальну канавку. «Майже як людина», — сумно посміхнувся князь.
— Годі, Бендіко, ходи сюди!
Собака слухняно підбіг і торкнувся його руки брудними ніздрями, немов хотів показати, що прощає своєму хазяїнові, який незрозуміло чому раптом перервав йому таке цікаве заняття.
Аудієнції, незліченні аудієнції, що їх король Фердинанд призначав йому в Казерті, в Неаполі, в Каподімонте, в Портічі, десь у чорта на рогах…
Князя зустрів черговий камергер з трикутним капелюхом під пахвою і, розповідаючи останні придворні плітки, проводив його занехаяними сходами, брудними кулуарами та чудово спроектованими і жахливо обставленими салонами (це могло б бути символом династії Бурбонів) аж до королівського передпокою, де вже юрмились численні відвідувачі: поліцейські агенти з непроникними обличчями та жадібні прохачі, що прийшли сюди з рекомендаціями. Камергер просив пробачення, розштовхував юрму, і він входив до іншого передпокою, в блакитно-сріблястих тонах, куди впускали тільки придворних; по кількох хвилинах двері королівського кабінету відчинялися, і лакей запрошував його перед ясні очі його величності.
Кабінет короля містився в невеличкій, претензійно простій кімнатці: на її білих стінах висіли портрети Франциска I[53] та правлячої королеви; над каміном було почеплено образ Мадонни Андреа дель Сарто[54], що здивовано розглядала цілий сонм лубочних картинок з силуетами храмів та головами дрібних неаполітанських святих; перед восковим Дитятком Ісусом на полиці блимала лампадка. На іншому, більшому, але простому столі купами лежали білі, жовті та блакитні аркуші паперу, що їх канцелярська машина королівства піднесла до вирішальної стадії — на підпис монарху (з додатком D.G.[55]).
За цією паперовою барикадою стояв сам король (він завжди підводився ще до того, як входив князь Фабріціо, бо гадав, що, встаючи в присутності гостя, принизить свою гідність) з довгастим блідим обличчям, облямованим білястими бачками, у військовому кітелі з грубого сукна, з-під якого видніли складки широких фіолетових штанів. Він ступав крок уперед і простягав руку, щоб князь поцілував її, але той завжди вдавав, що не помічає цього.
— Здоров, Саліно! Щасливі ті очі, що бачать тебе.
У нього неаполітанський акцент був ще яскравіший, ніж у його камергера.
— Прошу вашу величність пробачити мені, що я так просто одягнений: я в Неаполі проїздом, і мені не хотілося проминути нагоди засвідчити вам свою пошану.
— Не мели дурниць, Саліно, ти ж знаєш, що в Казерті можеш почувати себе як удома. Саме як удома! — повторював король, сідаючи в крісло. Він якусь мить вичікував, перш ніж запропонувати своєму гостеві сісти. — Ну, як ся мають твої дівчатка?
Для князя це був дуже слушний момент, щоб відповісти рівноцінно двозначним жартом, соромітним і святенницьким водночас.
— Дівчатка, ваша величносте? У моєму віці і в священних узах шлюбу?
Губи короля усміхалися, хоч руки гарячково перегортали папери.
— Я навіть думки такої не припускаю, Саліно. Я мав на увазі твоїх дочок, маленьких княжен. Кончетта, наша улюблена хрещениця, вже, мабуть, зовсім доросла. Хоч зараз заміж!
Від родинних справ незабаром переходили до науки.
— Такі люди, як ти, Саліно, роблять честь усьому королівству! Наука — велика річ, якщо тільки вона не намагається підірвати основи релігії.
Після цього король скидав маску Друга і ставав Суворим Монархом.
— Розкажи-но мені, Саліно, що говорять у Сицилії про Кастельчікала[56]?
56
Паоло, князь Кастельчікала (1791–1866) — у той час королівський намісник і головнокомандувач королівських військ в Сицилії.