Але страх їхній був даремний! «Славна в мене сім’я», — думав він. Усі чотири дочки були гарні здорові дівчата, кожна мала спадкову салінівську зморшку на переніссі і пару лукавих ямочок на щоках. Обидва сини, стрункі і при цьому дужі хлопці рвучко, але обережно орудували виделками. Третього, середульшого, найулюбленішого і найбільш непокірного сина Джованні вже два роки не було вдома. Одного чудового дня він кудись зник і протягом двох місяців не подавав про себе жодної звістки. Потім з Лондона прийшов чемно-холодний лист, в якому Джованні просив пробачити йому за неприємності, яких він заподіяв родині; повідомляв, що почуває себе добре і що теперішнє скромне життя дрібного прикажчика на вугляному складі йому більше до вподоби, ніж безжурне існування в задушливому палермському раю. Згадка про цей лист викликала в уяві князя образ сина, який самотньо тиняється по чужому туманному безбожному місті, і серце його раптом стислося від болю. Він ще більше спохмурнів.
Глянувши на насупленого чоловіка, княгиня, що сиділа поруч, простягла свою тоненьку, як у дитини, ручку і легенько погладила нею могутню лапу, що лежала на скатертині. Ці несподівані пестощі викликали у князя низку найрізноманітніших почуттів, і перш за все роздратування від того, що його жаліють, а ще — несподівану хвилю чуттєвості, не спрямовану, однак, на ту, яка її розбудила. Перед ним раптом постав образ Маріаніни, голова якої потопала в подушці.
— Гей, Доменіко! — шорстко гукнув він до слуги. — Піди скажи дону Антоніно, щоб запрягав гнідих. Тільки-но скінчиться вечеря, я поїду до Палермо.
Очі княгині немов оскліли і, глянувши на дружину, князь пожалкував про свій вчинок. Але він не міг скасувати відданого наказу, і тому вирішив розбавити жорстокість іронією.
— Їдьмо зі мною, шановний отче, їдьмо. Повернемось об одинадцятій; ви матимете змогу відвідати своїх друзів у «Каза Професса»[63].
Нічна прогулянка до Палермо в такий тривожний час могла мати лише одну мету: якусь безсоромну любовну пригоду, а те, що князь запросив з собою домашнього священика, було з його боку страшенним нахабством, справжньою образою. В усякому разі, так це видалося отцеві Пірроне, і він образився, але, звичайно, заперечувати не став.
Тільки-но було спожито останню мушмулу на столі, як до ґанку підкотила карета. Коли до їдальні ввійшла покоївка з високим князевим циліндром та чорним трикутним єзуїтовим капелюхом у руках, княгиня, навіть не намагаючись приховати сліз, що набігли їй на очі, востаннє спробувала відмовити чоловіка од його наміру.
— Слухай, Фабріціо, зараз такий неспокійний час… Вулиці кишать озброєними солдатами та всіляким набродом. Я боюся за тебе.
Князь глузливо посміхнувся.
— Дурниці, Стелло, дурниці… Що може зі мною трапитись? Адже в Палермо мене кожний собака знає. Людей моєї комплекції там мало! Прощавай!
І він недбало поцілував дружину в чоло. Проте, вже прямуючи до карети, дон Фабріціо раптом відчув, що його рішучість потроху слабне (можливо, через те, що запах шкіри дружини пробудив у ньому ніжні спогади, а може й тому, що кроки отця Пірроне, який ішов ззаду, нагадали про неприємну необхідність відмолювати гріхи), і хотів уже був звеліти, щоб розпрягали. Та в цю мить з відчиненого нагорі вікна до нього долинув істеричний зойк:
— Фабріціо, любий Фабріціо! — А потім — жалісний стогін. У княгині почався черговий напад істерії.
— Рушай! — гукнув князь кучерові, що сидів на передку, тримаючи навскіс батога. — Треба відвезти преподобного отця до монастиря.
Він грюкнув за собою дверцятами карети, не чекаючи, поки їх зачинить лакей. Ще не зовсім стемніло, і, скільки сягало око, видно було білу стрічку дороги, що зміїлася поміж високими мурами. Незабаром князів маєток залишився позаду, і ліворуч показалася напівзруйнована вілла Фальконері, що належала Танкреду, небожеві і підопічному дона Фабріціо. Батько Танкреда, князів шурин, помер кілька років тому, прогайнувавши все своє майно. То було таке розорення, коли для сплати боргів доводиться віддавати на переплавку навіть срібні галуни з лакейських ліврей. По смерті матері чотирнадцятирічний сирота був з наказу короля відданий під опіку свого дядька Фабріціо Саліни. Невдовзі дратівливий князь полюбив юнака, якого досі майже не знав, відкривши в ньому палкий темперамент і веселу, хоч і неврівноважену вдачу. Не наважуючись зізнатися собі в цьому, князь відчував, що радніше погодився б зробити своїм спадкоємцем його, а не цього бевзя Паоло. Тепер двадцятирічний Танкред жив, не знаючи ніяких турбот, завдяки щедрості свого дядька, який раз у раз сягав до власної кишені. «Що це він там ще замишляє?» — подумав князь, коли його карета проминала віллу Фальконері. В сутінках вона здавалась розкішною завдяки кучерявій бугенвілії, яка переливалась через огорожу пишними хвилястими каскадами темно-зеленого шовку.
63
Резиденція єзуїтів з церквою Ісуса, однією з найвидатніших пам’яток барокової архітектури в Палермо.