«Що це він там ще замишляє?» — подумав князь. Бо хоч король Фердинанд не повинен був дорікати князеві, що його вихованець «бозна з ким лигається», він, власне, мав рацію. Втягнутий у вир веселих розваг у компанії палермських гуляк і, як тоді казали, «непутящих» жінок, яких приваблювали його гроші й товариська вдача, Танкред не зоглядівся, як увійшов у контакт з підпільним Національним комітетом і навіть став одержувати від нього субсидії, не менші, ніж з королівської скарбниці. Лише ціною чималих зусиль і навіть особистого втручання князеві пощастило вберегти свого небожа від серйозних неприємностей після подій четвертого квітня. Начальник поліції Маніскалько і віце-король Кастельчікала хоч і досить скептично, але з розумінням поставилися до аргументів князя, який не визнавав за Танкредом жодної провини і звинувачував у всьому ці паскудні часи — безглузде становище, коли юнак з благородної сім’ї не може навіть дозволити собі зіграти партію у віст, щоб не бути запідозреним в сумнівних зв’язках. Паскудні часи…
— Паскудні часи, ваша вельможносте!
Голос отця Пірроне прозвучав так тихо, що князеві здалося, ніби це луна відповідає на його думки. Затиснутий своїм велетенським попутником у самий куток карети, бідолашний єзуїт страждав і тілом, і душею. Та, будучи людиною недурною, невдовзі він змирився із своїм становищем: справді, чого варті його ефемерні прикрощі в порівнянні з тим, що діється навколо?
— Погляньте, ваша вельможносте!
І священик показав пальцем на стрімкі схили гір навколо Конкадоро, освітлені останніми променями сонця. Вздовж усього хребта і на деяких вершинах густо мигтіли вогники багать, що їх кожної ночі розкладало військо повстанців, наводячи жах на палермські палаци й монастирі. Здавалося, що то блимають сотні лампад, засвічених невідомою рукою біля ліжка вмираючого.
— Бачу, бачу, панотче!
Князь раптом подумав про Танкреда. Можливо, він саме сидить навпочіпки біля одного з цих зловісних багать, перевертаючи своїми аристократичними руками палаючі головешки, які горять саме для того, щоб аристократичних рук більше не було. «Цей зайдиголова робить усе, що йому заманеться… Добрий з мене опікун, нічого не скажеш. Добре виховав хлопчика!»
Дорога побігла вниз, і перед очима подорожніх зовсім поруч виринуло оповите сутінками Палермо. Над густим скупченням низьких будиночків здіймалося кам’яне громаддя десятків чималих монастирів: чоловічих і жіночих, багатих і бідних, для благородних і простолюду, монастирів єзуїтів, бенедиктинців, францисканців, капуцинів, кармелітів, редемптористів, августинців… Вони здебільшого стояли поряд, по два й по три, і їхні округлі бані з невиразними м’якими контурами були схожі на груди, в яких нема молока. Саме ці монастирі надавали місту похмурого, гордовитого й якогось траурного вигляду, що його не могло змінити навіть яскраве сицилійське сонце. Тепер, у цю пізню вечірню годину, монастирі домінували над усім краєвидом. Саме проти них протестували запалені в горах вогні. Але люди, які зараз сиділи біля цих багать, мало чим відрізнялися від тих, що ховались за монастирськими мурами: і ті, і ті були егоїстичними фанатиками, пройнятими прагненням до влади або, інакше кажучи, до ситого неробства.
Взагалі дон Фабріціо не любив вдаватися у подібні роздуми, але зараз його спонукало до них глибоке занепокоєння долею Танкреда, а також чуттєве збудження, яке викликало в ньому глухий протест проти тих застиглих моральних догм, що їх втілювали в собі монастирі.