Дорога проходила повз квітучі апельсинові сади, і карету сповнив еротичний аромат апельсинового цвіту, розчиняючи в собі всі інші відчуття, як повний місяць розчиняє краєвид. Пашіння спінених коней, дух шкіри, якою була оббита всередині карета, запах самого князя і запах єзуїта — все розтануло в цих пахощах, і князеві раптом здалося, що на його очах оживають любострасні образи з арабських казок.
Отець Пірроне теж розчулився.
— Який це був би чудовий край, коли б…
«Коли б не ці єзуїти…» — подумав князь, відриваючись од солодких видінь. Але ту ж мить відігнав од себе цю злостиву думку і сердечно плеснув своєю могутньою рукою свого старого друга по капелюсі.
При в’їзді до міста, біля вілли Айрольді, карету зупинив патруль. Кілька голосів з апулійським та неаполітанським акцентом закричали «стій!», у мерехтливому світлі ліхтаря блиснули жала багнетів, але в цю мить якийсь унтер-офіцер упізнав князя, який сидів собі з циліндром на колінах.
— Пробачте, ваша вельможносте, проїжджайте.
Він навіть наказав одному із своїх солдатів сісти поруч з кучером, щоб провести карету повз інші пости. Карета покотилася вже повільніше; вона проминула віллу Ранкібіле і, проїхавши повз Террероссе і сади Віллафранка, в’їхала в місто через Порта Макведа. З шинку «Ромерес» на площі Кватро-Канті долинав гучний регіт офіцерів караульної служби, які жартували собі, п’ючи шербет з льодом. То була єдина ознака того, що життя в Палермо ще не припинилося. По безлюдних вулицях чітко відлунювали кроки патрульних, і в темряві виднілись їх білі, одягнуті хрест-навхрест портупеї. Обабіч вулиці монотонною вервечкою потяглися монастирі: абатства Дельмонте, Стигматів, Хрестоносців, Театинців; товстошкірі, чорні, наче смола, вони поринули у сон, немов запались у ніщоту.
— Я заїду за вами години через дві, панотче. Бажаю гарно помолитись!
Карета знову рушила, і князь почув, як отець Пірроне спантеличено грюкає у монастирську браму.
Залишивши карету біля свого палацу, дон Фабріціо далі пішов пішки. Йти було недалеко, але цей квартал мав погану славу. З маленьких будиночків один по одному виходили похитуючись солдати в повному спорядженні, які нишком повтікали зі своїх бівуаків; придивившись, князь помітив на балкончиках великі горщики з васильками, по яких в Палермо здавна знаходили житла повій. Тут і там похмурі молодики в широких штанях сперечались про щось тим хриплим басом, по якому завжди можна впізнати роздратованого сицилійця. Зрідка тишу розтинали далекі рушничні постріли — то мимоволі палили знервовані патрульні. Проминувши цей квартал, князь попростував по набережній до Кали, старого рибальського порту, де мляво погойдувались напівзогнилі, пооблуплювані човни, схожі на коростявих собак.
«Знаю, я грішник, подвійний грішник: перед небесним законом і перед людською любов’ю Стелли. В цьому не може бути жодних сумнівів. Завтра я висповідаюсь отцю Пірроне, — сумно подумав князь і раптом посміхнувся: завтрашня сповідь ні до чого, хитрий єзуїт вже й так здогадався, в чому річ. Проте князь не стримався, щоб не похитрувати з самим собою: — Нехай я ще раз согрішу, але хіба ж це не для того, щоб запобігти подальшим гріхам, щоб вгамувати плоть і встояти проти нових спокус? Господь Бог це розуміє». Князеві раптом стало до болю жаль себе. «Я нещасна, слабка людина, — з гіркотою думав він, чалапаючи по нерівній бруківці. — І ніхто мене не підтримує. Стелла! Якраз! Всевишній знає, як палко я її кохав. Адже оженився я в двадцять років! А тепер вона стала така деспотична. Нічого не вдієш, старість! — Відчуття слабкості як рукою зняло. — А я ще чоловік нівроку! Чи може мене вдовольнити жінка, яка хреститься перед кожним поцілунком, а в найбільш хвилюючий момент приказує лише: “Помилуй мене, матінко Божа!” Коли ми побралися, це мене захоплювало… А тепер… У мене від неї семеро дітей, а я ні разу не бачив її без сорочки. Хіба ж це справедливо? — Внутрішнє сум’яття примусило його вимовити ці слова майже вголос. — Хіба справедливо? Я вас всіх питаю!» І, звертаючись до портика церкви Санта-Марія делла Катена, князь додав:
— Сама вона грішниця!
Це несподіване відкриття так його підбадьорило, що, стукаючи в двері Маріаніни, він уже не відчув докорів сумління.
За дві години князь і отець Пірроне вже сиділи в кареті, вертаючись додому. Єзуїт був надзвичайно схвильований: в монастирі йому розповіли останні новини про політичне становище, яке виявилось значно напруженішим, ніж можна було сподіватись, сидячи в затишку вілли Саліна. Всі з жахом чекали висадки п’ємонтців на півдні острова, поблизу Шакки[64]; шпиги повідомляли про небезпеку народних заворушень; міська чернь готувалась при першій ознаці послаблення влади піддати Палермо нещадним грабункам і насильствам. Святі отці були стривожені; кілька годин тому троє з них, найстаріші, вирушили пакетботом до Неаполя, захопивши з собою монастирські папери.
64
Місто в провінції Аґрідженто. Ґарібальді, однак, 11 травня 1860 року висадився поблизу Марсали, на захід від Шакки.