— Хай захистить нас Всевишній і врятує це святе королівство!
Князь майже не слухав, поринувши в солодкі спогади. Тепер він відчував блаженне вдоволення з легенькою домішкою відрази. Маріаніна зустріла його спокійним поглядом великих чорних селянських очей і покірливо виконала всі його примхи, ні в чому не відмовивши. Немов Бендіко в шовковій спідниці. В момент найвищого екстазу вона навіть вигукнула: «Мій князюко!» Князь вдоволено посміхнувся: в усякому разі, це приємніше, ніж безглузді вигуки: «Mon chat» та «Mon singe blond»[65], які він чув у подібних випадках від парижанки Сари три роки тому, коли їздив до Сорбонни одержувати золоту медаль, присуджену йому Астрономічним конгресом. Це набагато краще, ніж «мій котику» і, безперечно, куди краще, ніж «помилуй мене, матінко Божа!» — тут принаймні немає блюзнірства. Славна дівчина ця Маріаніна, наступного разу треба їй подарувати три лікті червоного шовку.
Проте князь раптом відчув жалість до цього юного тіла, до його покірливої безсоромності. А чим він кращий? Брудний кнур та й годі! На гадку йому раптом спав вірш, який він випадково прочитав у якійсь паризькій книгарні, перегортаючи томик одного з тих незліченних поетів, що їх Франція так легко породжує і забуває. Перед очима князя постала ціла купа нерозпроданих книжок у лимонно-жовтих палітурках, сторінка з парним номером і заключна фраза якогось екстравагантного вірша:
І, перебуваючи в дивному стані між піднесенням і розпачем, «князюка» заснув, заколисаний клусом коней, на спітнілих крупах яких витанцьовували відблиски ліхтарів, хоч отець Пірроне ще довго просторікував про якихось Ла Фаріна та Кріспі[67]. Прокинувся він лише на повороті біля вілли Фальконері. «А цей шибеник розкладає вогонь, який його спопелить!»
Коли князь опинився в подружній спальні і побачив у величезному мідяному ліжку свою маленьку нещасну Стеллу, яка важко зітхала уві сні, він відчув гостру жалість до неї і, розчулено дивлячись на її голівку з гладенько зачесаним волоссям під білим чепчиком, подумав: «Вона дала мені семеро дітей, вона завжди була мені вірною». В кімнаті ще стояв міцний запах валер’янки, нагадуючи про недавній напад істерії.
— Бідна Стеллочка! — прошепотів князь, вкладаючись у ліжко.
Минали години, але сон не приходив. І на пам’ять князя знов і знов спливали пестощі Маріаніни, рядки французького вірша і загрозливе палахкотіння багать у горах.
Проте над ранок княгиня знову дістала нагоду просити помилування в матінки Божої.
Коли ранкове сонце зазирнуло до князевого кабінету, дон Фабріціо, підбадьорений сном і міцною кавою, вже сидів у своєму червоному з чорним візерунком халаті перед дзеркалом і старанно голився. Бендіко лежав біля ніг свого хазяїна, поклавши йому на пантофлю свою важку голову. Князь уже доголював праву щоку, як раптом у дзеркалі, поруч з його головою, з’явилось худорляве юнацьке обличчя з винувато-іронічним виразом. Князь навіть не поворухнувся.
— Танкреде, що ти робив минулої ночі?
— Добридень, дядьку. Що я робив? Нічогісінько. Був з друзями. Безгрішна ніч. Не те що в одного з моїх знайомих, який подався шукати розваг до Палермо.
Князь заходився уважно виголювати найуразливіше місце — впадинку між нижньою губою та підборіддям. Трохи гугнявий голос Танкреда бринів такою юнацькою життєрадісністю, що сердитись на нього було неможливо. Тому князь лише здивувався. Не знімаючи з шиї рушника, він обернувся і пильно оглянув свого небожа, на якому був елегантний мисливський костюм та високі гамаші.
— Цікаво, хто ж цей знайомий?
— Ти, дядечку, ти! Я бачив тебе на власні очі біля вілли Айрольді, коли твою карету затримав унтер-офіцер. Гай-гай, і це у твоєму віці! Ще й у товаристві преподобного панотця! От розпусне старе луб’я!
Цей нахаба гадав, що йому все дозволено. І пронизував князя гострим поглядом своїх тьмяно-синіх, як у матері, як у самого дона Фабріціо, лукаво примружених очей. Князь відчув себе ображеним; Танкред явно порушував всілякі межі пристойності, але у кого стало б духу сердитись на нього? Адже, зрештою, небіж мав рацію.
66
Дайте мені силу, дайте мужність / Без огиди глянути на себе
67
Джузеппе Ла Фаріна (1815–1863) та Франческо Кріспі (1819–1901) — італійські державні діячі, найближчі соратники Ґарібальді під час знаменитої висадки на Сицилію.