Ця спроба зробити з нього співучасника своїх пригод роздратувала єзуїта.
— Ваша вельможносте, сенс сповіді полягає не в переказі фактів, а в каятті. Доти, поки ви не покаєтесь і не визнаєте своєї провини, на вашій душі лежатиме смертний гріх, незалежно від того, знаю я про ваші вчинки чи ні.
Здувши пушинку, яку помітив на рукаві, він знову поринув у абстрактні обчислення.
Але князь відчував такий глибокий душевний спокій після своїх вранішніх політичних відкриттів, що лише посміхнувся у відповідь на те, що іншим разом назвав би нахабством. Він відчинив одну із стулок башточки. Перед ним в усій своїй красі відкривався краєвид. У сліпучому сонячному сяйві все навкруги немов утратило свою вагомість: море на обрії видавалось прозорою однорідною плямою; гори, що вночі виглядали такими неспокійними і грізними, неначе перетворилися на клуби пари, що ось-ось мала розсіятись у повітрі; а похмуре Палермо так слухняно принишкло навколо монастирів, немов отара овець біля своїх пастухів. Навіть чужоземні кораблі на рейді, що прибули на випадок заворушень, не наводили на думку про небезпеку серед цього величного спокою. Сонце, яке цього ранку 13 травня ще невисоко піднялося на небі, поставало справжнім володарем Сицилії: жорстоке й невблаганне, запаморочливе, мов наркотик, воно пригнічувало людську волю і тримало все живе в стані рабської покори, заколисуючи у неспокійних снах, бурхлива свавільність яких вихлюпувалась у реальне життя.
«Потрібен буде не один Віктор-Еммануїл, щоб знешкодити цей магічний дурман, що ллється на нас з небес».
Отець Пірроне підвівся, поправив пояс і, підійшовши до князя, простяг руку.
— Ваша вельможносте, я був надто зухвалий. Не позбавляйте мене своєї прихильності, але благаю вас — висповідайтесь.
Кригу було пробито. Князь виклав отцеві Пірроне свої політичні передбачення. Але єзуїт був далекий від того, щоб поділяти його спокій, і знову став уїдливим:
— Відверто кажучи, ви, аристократи, вступаєте в змову з лібералами, та що я кажу — з самими масонами, за наш кошт, за кошт церкви. Адже ясно, що наші багатства, ті багатства, які є власністю бідних, будуть захоплені і поділені між найбезсоромнішими верховодами. А хто після цього рятуватиме від голоду тих нещасних, яких зараз годує і опікає Церква?
Князь мовчав.
— А знаєте, як вони втихомирюватимуть цю охоплену відчаєм юрму? Не знаєте? Ну, то я скажу вам, ваша вельможносте! Їй кинуть спочатку один шматок, потім другий, а далі і всі ваші землі. І Всевишній таким чином установить своє правосуддя, хоч і за допомогою масонів. Наш Господь зцілював сліпих тілесно, але хто допоможе сліпим душею?
Бідолашний отець Пірроне аж засапався: глибокий жах від думки про неминуче пограбування церковної власності поєднувався в ньому з докорами сумління, що він дозволив собі так забутися; нарешті, він боявся образити князя, бурхливі спалахи гніву та байдужу добрість якого чудово знав. Тому він вирішив, поки не пізно, прикусити язика. Князь мовчки протирав лінзи далекоглядної труби і, весь поглинутий цим копітким заняттям, здавалось, не чув гірких докорів єзуїта. По якомусь часі він підвівся і ретельно витер ганчіркою руки. Лице його не виражало нічого, а світлі очі лиш уважно оглядали кожен ніготь, щоб під жодним з них, бува, не залишилось бруду. А внизу, навколо вілли, панувала глибока, дзвінка, аристократична тиша; віддалений гавкіт Бендіко, який завзявся на собаку садівника в глибині саду, та глухе ритмічне стукотіння ножа на кухні, де готувалося м’ясо на обід, не порушували, а, навпаки, підсилювали її. Все живе немов заціпеніло, паралізоване, засліплене палючим південним сонцем. Князь підійшов до столу, сів біля отця Пірроне і, взявши гостро заточеного олівця, якого кинув розгніваний єзуїт, почав малювати бурбонські лілії. Його серйозне обличчя мало такий незворушно спокійний вираз, що священик поволі забув про своє занепокоєння.
— Ми не сліпі, любий панотче, ми звичайні люди. Навколо нас усе змінюється, і тому ми намагаємось пристосуватись до нової дійсності, як водорості до руху хвиль. Нашій святій Церкві було недвозначно обіцяно безсмертя, а нам, як соціальному класові, — ні. Коли б якийсь паліатив дозволив нам проіснувати ще сто років, то для нас це було б рівнозначно вічності. Ми щонайбільше можемо ще дбати про наших синів та онуків, а поза цим у нас немає жодних обов’язків. Мене особисто анітрохи не турбує доля моїх нащадків, які житимуть в тисяча дев’ятсот шістдесятому році. А церква, навпаки, повинна дбати про те, що буде за сто років, бо їй судилося вижити. В самій причині її розпачу криється і її розрада. І якби тепер чи в майбутньому їй довелося рятуватись ціною нашої загибелі, думаєте, вона відмовилася б од цього? Звичайно, ні — і мала б рацію.