Після своєї пристрасної промови отець Пірроне так втішився, що вона не викликала князевого гніву, що, вислухавши його тираду, аніскілечки не образився. Правда, слово «розпач» у поєднанні з церквою було неприпустимим, але як сповідник він уже давно звик пропускати повз вуха подібні прояви нещадного князевого скепсису. Проте йому не хотілося, щоб останнє слово залишалось за співрозмовником.
— У суботу вашій вельможності доведеться спокутувати не тільки вчорашні гріховні вчинки, а й сьогоднішні гріховні помисли. Пам’ятайте про це!
Заспокоївшись, вони почали обговорювати повідомлення, яке незабаром треба було відіслати до однієї чужоземної обсерваторії, в Арчетрі. Немов керовані числами, небесні світила, невидимі в цю пору, невпинно борознили ефір по своїх незмінних траєкторіях. Пунктуальні комети в точно визначений час з’являлись на побачення до тих, хто стежив за ними, і їхня поява не провіщала катастрофи, як гадала Стелла, а, навпаки, була тріумфом людського розуму, який, здавалось, указував їм правильний шлях у бездонних глибинах всесвіту. «Чи варто непокоїтись через те, що десь унизу всілякі Бендіко ганяються за своїми простодушними жертвами, а кухарський ніж патрає плоть невинних звірят? З висоти цієї обсерваторії блазнювання одного і кривавість другого зливаються в єдиній гармонії. Що може зрівнятися з радістю розумового життя в оці врочисті і величні, як сама смерть, хвилини?»
Так думав князь, забувши і про свої постійні примхи, і про вчорашні плотські втіхи. Ці короткі хвилини розмислів духовно очистили його і наблизили до вічності більше, ніж будь-яке благословення отця Пірроне. Того ранку цілих півгодини божества на фресках стелі й мавпи на шпалерах салону знову змушені були мовчати. Але ніхто в салоні цього не помітив.
Коли дзвінок почав скликати всіх до столу, князь і отець Пірроне були вже цілком заспокоєні; з’ясувавши для себе сенс політичних подій, обидва немов піднеслися над ними. Атмосфера незвичайного спокою поширилася по всій віллі. І обід, головна трапеза дня, минув без інцидентів. Усі вже сиділи за столом, як раптом у двадцятирічної княжни Кароліни одірвалася погано прикріплена букля і впала на тарілку. Будь-якого іншого дня ця пригода могла б зіпсувати всім настрій, але зараз вона викликала лише загальний добродушний сміх. Коли її брат, який сидів поруч, підняв буклю і приколов її до свого коміра, звідки вона звисала, мов чернецька відлога, навіть сам князь не міг стримати посмішки. Ні для кого вже не було таємницею, куди і чого поїхав Танкред, і всі, за винятком хіба мовчазного Паоло, збуджено обговорювали цю подію. Доля Танкреда нікого особливо не турбувала, крім князя, який і досі відчував у глибині душі якусь невиразну тривогу, та Кончетти, на біле прекрасне чоло якої немов упала тінь. «Дівчинка, мабуть, закохана в цього пройду. Це була б чудова пара. Але боюсь, що Танкред націляється вище, тобто нижче». Цього дня, заспокоєний ранковими роздумами, дон Фабріціо знову став добрим та лагідним. Щоб утішити дочку, він почав говорити про неефективність зброї королівської армії і пояснив, що брак гвинтової нарізки в рушницях не дозволяє надати кулі достатньої пробивної сили. Мало хто зрозумів ці надто вчені технічні пояснення, але всі, навіть Кончетта, відчули себе спокійніше: війна, цей жахливий і огидний хаос, на їхніх очах була зведена до охайної діаграми, яка показує співвідношення сил. На десерт подали улюблене князеве желе з ромом, яке зранку замовила вдячна за чоловікові пестощі княгиня. Желе виглядало грізно, бо мало форму фортеці, з гладенькими, слизькими мурами, оточеної з усіх боків бастіонами та ескарпами, на яких стояло червоно-зелене військо вишень та фісташок. Проте стіни фортеці були прозорі і напрочуд м’які — ложка проходила в них надзвичайно легко. Коли, обійшовши весь стіл, таріль опинився, нарешті, перед шістнадцятирічним Франческо-Паоло, на ньому залишились самі тільки руїни. Звеселений ромом та смачними ягодами, князь з посмішкою стежив, як під дружним натиском ложок падала ця могутня споруда. Потім підняв склянку з недопитою марсалою, обвів поглядом усю родину і, зупинивши його на засмученій блакитноокій Кончетті, промовив:
— За здоров’я нашого любого Танкреда! — І одним духом вихилив склянку.
Вензель «F. D.», який раніше чітко вирізнявся на тлі золотистого вина, раптом наче зник.
Контора, до якої дон Фабріціо знов зайшов по обіді, була тьмяно освітлена скісним промінням сонця, і великі картини, тепер огорнені тінями, вже не докоряли йому.