Він розгорнув газету. «Одинадцятого травня в районі Марсали відбулася зухвала висадка озброєних бандитів — явний акт піратства. Як стало відомо пізніше, вся банда налічує коло восьмисот горлорізів на чолі з Ґарібальді. До останнього часу ці пірати старанно уникали будь-яких сутичок з королівськими військами і, за нашими відомостями, посувалися в напрямі до Кастельветрано, загрожуючи мирним жителям, удаючись до грабунків та спустошень…»
Ім’я Ґарібальді трохи збентежило князя. Цей бородатий авантюрист — явний мадзініанець! Він може наламати дров. «Але якщо його послав до нас сам “чесний король”, то, виходить, він йому довіряє. Його триматимуть у шорах».
Заспокоєний, він встав, причесався і звелів слузі подати сюртук та черевики. Одягшись, він сховав газету в шухляду письмового стола. До вечірньої молитви залишалось кілька хвилин, але в салоні ще нікого не було. Він сів на диван і, чекаючи, окинув поглядом кімнату. Бородатий Вулкан на стелі раптом нагадав йому літографії із зображенням Ґарібальді, які він бачив колись у Турині. Князь посміхнувся: «Рогоносець!»
Родина поволі сходилася. Поступово салон сповнювався шурхотом шовку і гомоном голосів молодих, які обмінювалися жартами. За дверима слуги, як завжди, намагались втримати Бендіко, який будь-що хотів узяти участь в церемонії вечірньої молитви. Самотній сонячний промінь вихопив із сутінку міріад золотих пилинок і освітив лукаві обличчя мавп.
Князь опустився на коліна. «Salve Regina, mater misericordiae…[74]».
Розділ другий
Подорож у Доннафуґату. Привал. Знову в дорозі, згадки про минулі події. Приїзд у Доннафуґату. В церкві. Дон Онофріо Ротоло. Розмова у ванній. Фонтан Амфітрити. Передобідній сюрприз. Обід та поведінка гостей. Дон Фабріціо й зірки. Відвідини монастиря. Що можна побачити крізь вікно.
Серпень, 1860
— Дерева! Он дерева!
Цей радісний вигук, що пролунав у першому екіпажі, почули і в чотирьох берлинах, які їхали слідом у хмарах білої куряви; в усіх віконцях з’явились спітнілі, втомлені і водночас радісні обличчя.
На обрії справді забовваніли три дерева. То були евкаліпти, найнезграбніші з усіх дітей матінки-природи, перші дерева, що їх зустріла на своєму шляху князівська родина, відтоді як о шостій годині ранку виїхала з Бізаквіно. Зараз уже минула одинадцята — протягом п’яти годин перед ними височіли лише ліниві групи горбів, що горіли золотом у сонячному сяйві. Швидка їзда по рівній місцевості раз по раз чергувалась з нестерпно довгими підйомами та спусками, під час яких доводилося стримувати коней. І, незалежно від того, як ішли вони — повільною ступою чи жвавим клусом — весь час невпинно й монотонно брязкотіли балабончики; здавалось, що це дзвенить повітря над розпеченою до білого землею. Дорога бігла повз крихітні принишклі села, немов намальовані на світло-блакитному небі, через пересохлі річки, над якими нависли химерні мости, проз мертві яри, порослі ріденькими кущиками сорго та дроку. І впродовж усього шляху — ні деревця, ні краплини води, тільки сонце та курява. Всередині карет, за спущеними завісками, що захищали від сонця і куряви, температура досягала близько п’ятдесяти градусів. Тому так і зраділи подорожні, угледівши на тлі вицвілого неба гілля цих спраглих від спеки дерев; це означало, що навколо вже простягаються землі дому Саліна, що до Доннафуґати залишилось не більше двох годин їзди і що скоро можна буде поснідати і навіть освіжити обличчя затхлою водою з колодязя.
Через десять хвилин карети в’їхали на ферму Рампінцері. В центрі її височіла величезна будівля, в якій лише протягом одного місяця на рік, під час жнив, жили наймити і стояла скотина. Над масивними, трохи перехнябленими дверима танцював кам’яний гепард з перебитими передніми лапами; поруч з будівлею під сторожею евкаліптів стояв глибокий колодязь, німо пропонуючи всі послуги, на які був здатен: він міг слугувати купальнею, водопоєм, буцегарнею і кладовищем. Він тамував спрагу, поширював тиф, тримав в ув’язненні арештованих, переховував трупи тварин і людей, аж поки вони не перетворювалися на відполіровані безликі скелети.
Усі повиходили з карет. Князь радів від думки, що скоро буде в улюбленій Доннафуґаті, і, дивлячись на спокійний вираз чоловікового обличчя, княгиня забула про свою втому. Бідолашні дівчата ледве тримались на ногах, і тільки хлопці, збуджені враженнями від довгої подорожі, здавалось, не відчували виснажливої спеки. Француженка-гувернантка мадемуазель Домбрей, згадуючи роки, які вона провела в Африці в родині маршала Бюжо[75], весь час стогнала: «Mon Dieu, mon Dieu, с’est pire qu’en Afrique![76]» і не встигала витирати піт зі свого кирпатого носика. Зате отець Пірроне вражав усіх своєю невичерпною бадьорістю: він усю дорогу прокуняв над розкритим молитовником і тепер дивувався, що так швидко приїхали. Двоє лакеїв та покоївка, звиклі до міського життя, роздратовано оглядали місцевість, а невтомний Бендіко відразу почав гасати за круками, що зі зловісним карканням кружляли над самою землею.
75
Томас Роберт Бюжо (1784–1849) — маршал Франції, учасник наполеонівських війн, воював в Африці і був генерал-губернатором Алжиру в 1841–1847 роках.