Усі подорожні були з голови до ніг вкриті пилюкою, яка білою хмаркою осипалася на землю, поки вони обтріпували від неї один одного.
З-поміж цієї змореної, запорошеної юрми особливо вирізнявся елегантний Танкред. Усю дорогу він їхав верхи і, діставшись до ферми на півгодини раніше за інших, уже встиг умитися, обтрусити одяг і навіть змінити білу краватку. Витягаючи воду з цього багатофункціонального колодязя, він зиркнув на своє відображення у воді, щоб перевірити свій вигляд: усе було гаразд, чорна пов’язка на його правому оці не так прикривала, як нагадувала про рану, яку він дістав три місяці тому в битві під Палермо, друге його блакитне око немов перебрало на себе весь обов’язок виражати лукавство замість тимчасово затьмареного, а ясно-червона смужка на білій краватці делікатно натякала на червону сорочку ґарібальдійця, яку він зовсім недавно зняв. Він допоміг княгині вийти з карети, стер рукавом порох з князевого циліндра, почастував цукерками своїх кузин, перекинувся жартами з кузенами, мало не став навколішки перед отцем Пірроне, подражнив енергійного Бендіко, підбадьорив мадемуазель Домбрей, покепкував з кожного і зачарував усіх.
Кучери розпрягали коней і повільно, щоб дати їм охолонути, повели до водопою; в тіні барака, на свіжій соломі, слуги розстелили скатертини і принесли клунки з їжею. Всі сіли снідати біля колодязя. А навкруги, скільки сягало око, простягалися похмурі поля, на яких жовтіли скирти скошеного хліба та чорніли обпалені сонцем верхівки мертвих горбів. Розпачливий скрекіт цикад сповнював повітря — здавалось, це хрипить спрагла Сицилія, задихаючись від серпневої спеки, й марно благає дощу.
За годину, підживившись і трохи відпочивши, подорожні рушили далі. Зморені коні насилу переставляли ноги, але знайомий краєвид здавався вже не таким зловісним, і час минав швидко. Усі впізнавали знайомі околиці — улоговину Драґонара й перехрестя Мізільбезі, місця колишніх вилазок та пікніків, а невдовзі з-за пагорка виринула церковця Милостивої Богоматері, яка бувала найдальшою метою їхніх піших прогулянок. Княгиня задрімала, а дон Фабріціо, який сидів поруч, почував себе цілком щасливим. Його ще ніколи так не приваблювала перспектива пожити три місяці в Доннафуґаті, як тепер, у серпні 1860 року. Взагалі князеві завжди подобалась місцевість, люди, феодальний устрій життя в Доннафуґаті, а недавно, вперше за багато років, він відчув, що може легко обійтись і без спокійних вечорів у затишній обсерваторії, і без випадкових побачень із Маріаніною. Одверто кажучи, те, що протягом останніх трьох місяців відбувалось у Палермо, викликало в князя глуху відразу. У своїй гордині він хотів бути єдиним, хто розумів би ситуацію і міг спокійно зустріти цих блазнів у червоних сорочках, але уже встиг переконатись, що ясновидіння не було монополією дому Саліна. Усі палермці здавались щасливими, за винятком хіба що мізерної жменьки дрібноголових буркунів; Мальвіка, його свояк, умудрився потрапити до лабетів поліції Диктатора[77] і десять днів просидів у буцегарні, а обережний, хоч і не менш невдоволений Паоло залишився у місті, де з головою поринув у підготовку якоїсь дріб’язкової змови. Всі інші бурхливо виявляли свою радість: чіпляли на капелюхи трибарвні кокарди, цілими днями марширували по вулицях, галасували, декламували вірші, виголошували промови. Спочатку вся ця веремія мала якийсь сенс: одні з городян вітали нечисленних поранених, що походжали головними вулицями, інші гамселили в темних провулках бурбонських шпигів — одне слово, усі якось допомагали встановлювати новий лад. Але після того, як рани у героїв загоїлись, а вцілілі королівські шпиги вступили до нової поліції, ця метушня почала здаватися князеві безглуздим і гротескним фарсом, хоч вона й не була для нього несподіванкою. Все це, на йому думку, було зовнішнім виявом кепського виховання, бо в основі своїй економічний та соціальний уклад життя в країні залишився без істотних змін, точнісінько, як він передбачав. Дон П’єтро Руссо дотримав свого слова: в околицях вілли Саліна не пролунало жодного пострілу, а якщо в палермському палаці і вкрали китайський порцеляновий сервіз, то винен у цьому був сам головотес Паоло, який наказав скласти порцеляну в кошики, а потім, злякавшись обстрілу, залишив усе посеред двору. Дурні були б слуги, якби проґавили таку нагоду!