Ця триденна подорож була жахлива. Шляхи, славнозвісні сицилійські шляхи, через які князь Сатріано втратив свою посаду намісника, являли собою вузькі, вибоїсті смужки землі, вкриті товстим шаром м’якого пороху. Перша ніч, яку подорожні провели в Марінео у знайомого нотаря, була більш-менш стерпна, але друга, на яку їм довелося зупинитись у поганенькому заїзді в Пріцці, перетворилась для них на суцільні тортури: вони ні на мить не склепили очей, лежачи по троє в одному ліжку і відбиваючись від бридких паразитів. На третю ніч зупинилися в Бізаквіно, де в готелі вже не було блощиць, але натомість під час вечері князь знайшов тринадцять мух у своїй склянці з шербетом і погано спав від задушливого смороду екскрементів, що йшов і з вулиць, і з суміжної вбиральні. Він прокинувся на світанку, весь вкритий липким потом, і раптом подумав, що ця подорож дуже схожа на все його життя: спочатку пишні зелені долини, потім круті підйоми, небезпечні перевали і, нарешті, ось ця до відчаю одноманітна горбата і мертва пустеля без кінця і краю. Подібні роздуми — найгірше, що може трапитись з літньою людиною, і хоча князь знав, що їх незабаром розженуть денні клопоти, він усе одно не міг позбутися гострого душевного болю, бо добре знав, що ці думки залишають у душі чорний осад, який, щоденно нагромаджуючись, зрештою і призводить до смерті.
Перші промені сонця загнали ці сумні думки кудись у закутки підсвідомості. Доннафуґата з її старовинним палацом, закладеним святими предками, з її прекрасними фонтанами і неповторною атмосферою вічної юності була зовсім близько. Там жили милі, прості і вірні люди. Але тут його схвилювала одна думка: хтозна, як вплинули на їхню вірність останні події. «Що ж, скоро побачимо».
Вони вже майже прибули на місце, коли у віконце карети заглянув усміхнений Танкред.
— Готуйтесь, за п’ять хвилин будемо вдома!
Танкред був надто тактовним, щоб в’їхати до містечка раніше від князя. Він стримав коня і вже до самої Доннафуґати не віддалявся од карети дона Фабріціо.
Біля маленького мосту, за яким починалося містечко, їх чекало кілька десятків жителів на чолі з місцевими властями. Як тільки берлини наблизились, муніципальний оркестр програв у шаленому ритмі мелодію «Ми маленькі циганчата»[81], якою за традицією Доннафуґата зустрічала князя. Тільки-но вмовкла музика, як з церкви та з монастиря Святого Духа, повідомлених про приїзд князівської родини хлопчаками на варті, озвалися дзвони, сповнивши повітря веселим бамканням. «Слава Богу, все поки що, як і раніше», — подумав князь, виходячи з карети. Серед представників влади він побачив мера, дона Калоджеро Седару, з триколірною перев’яззю на грудях, такою ж новою, як і його посада; настоятеля монсеньйора Троттоліно з м’ясистим засмаглим обличчям; нотаря дона Чіччо Джінестра з жабо та китицею капітана Національної гвардії; лікаря дона Тото Джамбоно. Поруч стояла маленька Нунція Джарріта з оберемком квітів для княгині, зірваних півгодини тому в палацовому парку, та церковний органіст Чіччо Тумео, що зустрічав князя скоріше як особистий друг та товариш по полюваннях, аніж як представник влади. Щоб зробити князеві приємність, він наважився привести з собою Терезіну, вогняно-руду лягаву суку з двома білими плямами над очима. Схвальна усмішка князя цілком винагородила його за цю турботу. Дон Фабріціо був у чудовому настрої, сповнений благодушності. Разом з княгинею він вийшов з карети, щоб подякувати за таку зустріч, і під виття оркестру та гудіння дзвонів поцілувався з мером та потиснув руки всім іншим. Заніміла юрма стежила за кожним рухом князя десятками пар цікавих і дружніх очей: доннафуґатські селяни прихильно ставились до свого толерантного пана, який частенько-таки забував стягти з них чинш та орендну платню. До того ж, звиклі бачити кам’яного гепарда на фасаді палацу, на фронтоні церкви, на вершках фонтанів та на майолікових плитках на фасадах домів, вони були раді лицезріти справжнього Гепарда, в пікейних панталонах, який дружньо поплескував їх по плечах своєю могутньою лапою і привітно усміхався з добродушністю вдоволеного кота. «Нічого не скажеш, усе йде, як раніше, і навіть краще, ніж раніше». Танкред теж викликав у доннафуґатців неабияку цікавість: усіх вражала раптова зміна, що сталася з цим юним вітрогоном, який несподівано перетворився на зрілого мужчину, ліберального аристократа, героя, що пліч-о-пліч з Розоліно Піло[82] проливав свою кров у боях за Палермо. Серед цих простодушних лестунів він почував себе, як риба в воді: балакав з ними місцевою говіркою, невимушено жартував і сам же глузував із себе та своєї «подряпини». Проте, вимовляючи ім’я генерала Ґарібальді, він нараз серйознішав і в такі хвилини схожий був на послушника, що раптом опинився перед ракою із святими мощами. Розмовляючи з доном Калоджеро Седарою, про бурхливу діяльність якого в дні визволення він дещо чув, Танкред навмисне голосно вигукнув: