— Доне Калоджеро, Кріспі про вас якнайкращої думки!
Потім запропонував руку Кончетті і разом з нею попрямував слідом за князем та княгинею, залишивши позад себе цілий сонм захоплених шанувальників.
Карети зі слугами, молодшими дітьми та Бендіко поїхали до палацу, а всі інші, згідно з усталеним звичаєм, повинні були спочатку зайти до церкви, щоб вислухати «Те Deum»[83], перш ніж переступити поріг дому. До церкви було рукою подати, й імпозантні, хоч і запорошені новоприбулі рушили туди в супроводі сяючих, але миршавих представників місцевої влади. На чолі цієї процесії врочисто крокував капітан Національної гвардії Чіччо Джінестра, прокладаючи дорогу в натовпі цікавих; за ним, попід руку з княгинею, ступав князь, схожий на ситого і лагідного лева; позад них ішли Танкред і Кончетта; княжна ледве стримувала сльози радості, схвильована, що йде до церкви поруч свого кузена. Хвилювання дівчини аж ніяк не послаблювалось тим, що запопадливий кавалер міцно стискав їй руку, звичайно, лише тоді, коли треба було обминути купи сміття та вибої, якими була вкрита вулиця. Решта сунула ззаду безладним гуртом; органіст щодуху побіг додому, щоб залишити там Терезіну і встигнути до церкви раніше, ніж туди вступить процесія. Над містечком далі гули дзвони, стіни будинків пістрявіли численними, трохи побляклими вже гаслами: «Хай живе Ґарібальді!», «Хай живе король Віктор!», «Смерть Бурбонам!», виведеними невправним пензлем місяців зо два тому. В той час, як процесія підіймалась по сходах, десь зовсім поруч затріщали хлопавки, і за мить церква сповнилась звуками органа — це захеканий дон Чіччо Тумео заграв свою улюблену «Кохай мене, Альфреде»[84].
У церкві, поміж важкими колонами з червоного мармуру, вже товпились цікаві, і князівська родина зайняла своє звичне місце на хорах. Перед тим як сісти, дон Фабріціо у всій своїй величі показався юрмі. Поки тривала церемонія вітання, княгиня мало не зомліла від утоми й задухи, а байдужий до відправи Танкред, вдаючи, що відганяє мух, раз у раз торкався рукою білявої голівки Кончетти. Все минуло якнайкраще, і після короткого напучення монсеньйора Троттоліно гості зробили глибокий поклін перед вівтарем і вийшли з церкви на залитий сонцем майдан.
Внизу сходів представники влади почали прощатися, і попереджена заздалегідь княгиня запросила на обід мера, священика та нотаря. Оскільки священик був парубком через свій сан, а нотар — через переконання, питання їхніх дружин не стояло, що ж до мера, то княгиня невиразно натякнула йому, що він може прийти з дружиною. Проте, як і слід було сподіватись, дон Калоджеро відповів, що його Бастьяна — гарна, але надто проста селянка, з якою він ще ні разу не наважився з’явитися на людях — занедужала. Зате всі досить-таки здивувались, коли він раптом додав:
— Якщо ваша вельможність дозволить, я прийду з дочкою. Вона мені вже вуха протуркотіла своїми проханнями представити її, вже дорослу, вашій родині.
Князь, природно, не заперечував і, помітивши Чіччо Тумео, що боязко виглядав з-за плечей начальства, гукнув:
— Ви, звичайно, теж приходьте і не забудьте привести Терезіну! — Потім, обернувшись до решти, сказав: — А після обіду, о пів на десяту, ми з радістю приймемо всіх наших друзів.
Містечко довго коментувало ці останні слова дона Фабріціо. Князь переконався, що Доннафуґата залишилась такою, як і раніш, а доннафуґатці побачили, що князь значно змінився: раніше він ніколи не розмовляв з простим людом так сердечно. З цього моменту і почався незримий занепад його престижу.
Князівський палац стояв неподалік од церкви. Дивлячись на нього з майдану, важко було уявити, що за цим скромним фасадом з сімома вікнами, які виходили на площу, на цілих двісті метрів тяглися такі величезні споруди. Різні за своїми стилями, вони створювали єдиний ансамбль навколо трьох просторих внутрішніх дворів і вікнами виходили до великого огородженого парку. Біля центральної брами наші подорожні стали об’єктом нових виявів гостинності. Дон Онофріо Ротоло, князівський дворецький, ніколи не брав участі в офіційній церемонії в’їзду князя в містечко. Вихованець школи княгині Кароліни, він дивився на простолюд, як на отару баранів, і, на його думку, в Доннафуґаті князь міг вважати, що він удома, лише переступивши поріг палацу. Тому старий, низенький, бородатий дон Онофріо стояв за два кроки від брами, поруч із своєю молодою опасистою дружиною, на чолі групи слуг та восьми стражників з позолоченими емблемами гепарда на кашкетах; у руках у них були вісім великих, не таких вже й безневинних рушниць.