Це сердитий текст, написаний людиною, яка знає, що скоро помре.
Я хочу, навіть наполягаю, щоб про мою смерть нікого не повідомляли ні через пресу, ні іншими засобами. Похорон має бути якомога скромніший і в незручний час. Не хочу ніяких квітів і не бажаю, щоб мене супроводжував хто-небудь, крім моєї дружини, мого названого сина і його нареченої.
Бажаю, щоб моя дружина або мій син повідомили листом про мою смерть інженера Ґвідо Лайоло[9] (вул. Еверландіа, 1147, Сан-Паулу, Бразилія). 1 2
Бажаю, щоб було зроблено все можливе для публікації «Гепарда» (дійсний рукопис міститься в товстому зошиті, списаному від руки); звісна річ, це не значить, що мої спадкоємці мають видати його своїм коштом — я б мав це за велике приниження.
Коли його буде опубліковано, належить надіслати по одному примірникові з присвятою кожній із вказаних нижче осіб: пані Іляшенко[10], Лолетті[11], дядькові П’єтро[12], Коррадо Фратта[13], родині Пікколо, Франческо Аньєлло[14], Франческо Орландо[15], Антоніо Паскваліно[16] та інж. Ґвідо Лайоло, а також адвокатові Боно[17], Убальдо Мірабеллі[18] і панові Арідону[19].
Прошу пробачення у всіх тих, кого я міг образити, і від щирого серця заявляю, що пишу це без жодної образи на будь-кого, навіть на тих, хто вельми наполегливо мені шкодив і ображав.
Але заявляю також, що з живих я люблю лише мою дружину, Джо та Міреллу. І прошу якомога краще дбати про Поп[20], до якої я вельми прихилився.
Гадаю, я все сказав: якщо щось і забув, я певен, що мої спадкоємці самі вчинять відповідно до духу цієї моєї останньої волі.
Джузеппе Томазі ді Лампедуза.
Палермо, 24 травня 1957 р.
Ця остання воля приватного характеру була виявлена під час приготування до публікації листування між письменником та його дружиною. Вона також ставить крапку в дискусіях щодо того, який саме текст «Гепарда» був схвалений автором.
В 1926–1927 роках Лампедуза вряди-годи виступав з критичними статтями про французьку літературу та історію в культурологічному місячнику «Ле Опере е і Джорні» («Твори і дні»), який виходив у Ґенуї, а потім у 1954 році знову взявся за перо. Бездіяльність письменника тривала аж до з’їзду, що відбувся в містечку Сан-Пеллеґріно-Терме влітку того року. Він поїхав туди разом зі своїм кузеном Лучо Пікколо, якого Евдженіо Монтале[21] мав познайомити з представниками літературного середовища, що зібралися на з’їзд на місцевому курорті. Познайомившись з ними ближче, він перестав вважати їх напівбогами. Бути літератором часто означає лише вміти писати, і не всі уми, що зібралися в Сан-Пеллегріно, могли похвалитися видатними досягненнями. Поетична творчість і успіх Лучо Пікколо, тих кілька днів у Сан-Пеллегріно, коли Лампедуза вирвався зі своєї самотності, пополудневі уроки, що їх він давав Франческо Орландо, який тоді теж був поетом і оповідачем, — усе це стало стимулами до дії. Наприкінці 1954 року він уже почав писати, а протягом тих тридцяти місяців, які йому ще залишилося жити, він писав майже щодня, не дбаючи про успіх, в якому йому за життя доля відмовила. Перед смертю в липні 1957 року він саме писав другий свій роман «Сліпі кошенята» («I gattini ciechi»); крім того, можливо, збирався додати ще один або більше розділів до свого «Гепарда».
Роман вийшов друком восени 1958 року за редакцією Джорджо Бассані[22], і правильність тексту не ставилася під сумнів аж до 1968 року, коли Карло Мушетта, професор італійської літератури в Катанії, оголосив, що він виявив сотні досить значних розбіжностей між рукописом і виданим текстом. Тоді постало питання не лише про автентичність видання Бассані, а й про авторитетність різних джерел. Це питання піднімав ще Франческо Орландо у своєму «Спомині про Лампедузу»[23]. Як згадує Орландо, існували три редакції' «Гепарда», які автор підготував для того, щоб дати на розгляд видавцям. Перша редакція була написана від руки в кількох зошитах (1955–1956), далі була редакція в шести частинах, надрукована Орландо на машинці і виправлена автором (1956), і врешті — рукописний автограф у восьми частинах, датований 1957 роком, з написом на титульному аркуші: «“Гепард” (повний)», що його письменник довірив мені перед тим, як вирушити до Рима.
9
Гвідо Лайоло, інженер і товариш Лампедузи по ув’язненню в таборі Сомбатгей під час Першої світової війни. Емігрував до Бразилії. У 1953 році вони зустрічалися в Палермо і далі підтримували зв’язок через листування.
10
Людмила Іляшенко, подруга дитинства княгині Лампедузи. Мешкала в Палермо, де давала уроки мов.
12
П’єтро Томазі делла Торретта, дядько Лампедузи. Посол Італії в Лондоні від 1922 до 1927 року. Письменник часто бував у посольстві і там познайомився з майбутньою дружиною, донькою від першого шлюбу Аліче Барбі, одруженої другим шлюбом з П’єтро Томазі делла Торретта.
13
Коррадо Фратта делла Фратта, історик і близький друг Лампедузи. Основною його працею є біографія Генріха VIII.
14
Франческо Аньєлло належав до кола молоді, близької до Лампедузи в останні роки його життя. Згодом Аньєлло став відомим організатором музичних заходів.
15
Франческо Орландо, улюблений учень Лампедузи, для якого він написав «Англійську літературу» і «Французьку літературу» — низки лекцій, які читалися йому щотижня, починаючи з 1954 року. Професор теорії та техніки роману у Вищій нормальній школі в Пізі.
16
Антоніо Паскваліно належав до кола молоді, близької до Лампедузи. Пізніше став хірургом і відомим антропологом.
18
Убальдо Мірабеллі, історик мистецтва та журналіст. Багато років був директором театру «Массімо» в Палермо.
19
Джузеппе Арідон, адміністратор спадщини родини Лампедуза з боку письменника і його кузини Кароліни Томазі.
21
Евдженіо Монтале (1896–1981) — видатний італійський поет, лауреат Нобелівської премії 1975 року.
22
Джорджо Бассані (1916–2000) — відомий італійський письменник, в той час головний редактор видавництва «Фельтрінеллі».
23
Francesco Orlando,