— Ваша вельможносте, я звелів приготувати ванну. Вона вже, мабуть, готова.
Князь раптом відчув, як він утомився: вже було коло третьої пополудні, і протягом дев’яти годин він їхав під пекельним сонцем та ще й після такої ночі! Він відчував, що пилюка забралась у найглибші складки його тіла.
— Спасибі вам, доне Онофріо, що подбали про ванну, спасибі й за все інше. Ми ще побачимось сьогодні ввечері за обідом.
Внутрішніми сходами князь піднявся на другий поверх, проминув салон з гобеленами, блакитний салон, далі жовтий; крізь спущені жалюзі, мов крізь густі фільтри, ледве проникало бліде сонячне світло, з кабінету долинало неквапливе цокання дзиґарів в стилі «буль»[86]. «Який спокій, Боже, який спокій!» Він увійшов до побіленої вапном ванної кімнати з грубою кахляною підлогою, в центрі якої чорнів стік для води. Навпроти дверей, на чотирьох масивних дерев'яних підпорах стояла велика жовта овальна, схожа на корито ванна, вкрита зсередини білою поливою. Крізь нічим не завішене вікно вривалось сліпуче сонце.[87] Князь плеснув у долоні. В ту ж мить увійшли двоє слуг з відрами гарячої та холодної води, вилили їх і вийшли; скоро вони знову принесли воду. Невдовзі ванна була наповнена. Дон Фабріціо встромив руку у воду — чудово! Він відпустив слуг, роздягся і ліг у ванну; прийнявши його величезне тіло, вода линула через край. Князь намилився і почав розтиратись губкою. Від гарячої води він раптом відчув солодку знемогу в усьому тілі і втомлено заплющив очі. Але тієї ж миті почувся обережний стукіт у двері, і до ванної боязко зазирнув лакей Доменіко.
— Отець Пірроне хоче негайно бачити вашу вельможність. Він чекає в сусідній кімнаті, поки ваша вельможність вийдуть з ванної.
Князя стривожила така настирливість отця Пірроне: мабуть, щось сталося, і краще дізнатись про це негайно.
— Скажіть, хай зайде сюди.
Почасти з поваги до священичої гідності єзуїта, а почасти через власне занепокоєння дон Фабріціо прудко підвівся і вискочив з води, щоб одягти халат раніше, ніж увійде отець Пірроне, але спізнився, і отець Пірроне ввійшов саме в ту хвилину, коли його вже більше не прикривала мильна піна купелі і ще не огортав легкий покров халата, і князь стояв цілком голий, немов Геркулес Фарнезький[88]; тіло його парувало, а з шиї, з рамен, з живота і зі стегон ручаями стікала вода, немов Рона, Рейн і Дунай, які перетинають і омивають гірські пасма. Видовище владного князя в костюмі Адама було незвичним для отця Пірроне. Звиклий до наготи душевної, він відчув себе страшенно безпорадним перед наготою тілесною: невинний вигляд цього могутнього голого тіла шокував його більше, ніж будь-яка сповідь про кровозмісну інтригу. Він знітився і, бурмочучи слова пробачення, позадкував до дверей, та князь, якого страшенно роздратував цей безглуздий епізод, зупинив його.
— Не клейте дурня, панотче, подайте-но мені краще халат і, будь ласка, допоможіть витертися. — На пам’ять йому раптом спливла колишня суперечка. — І, до речі, послухайте, що я вам скажу: не забувайте й ви час од часу купатись.
Вдоволений, що зміг дати гігієнічну настанову тому, хто завжди давав йому стільки настанов моральних, князь заспокоївся. Полою купального халата він витер голову, вуса і груди, в той час як другою полою отець Пірроне покірно витирав йому ноги. Коли ж і верхівка, і схили цієї гори були сухі, князь мовив:
— А тепер, панотче, сідайте і розкажіть, що саме змусило вас так невчасно мене потурбувати.
Священик сів, а князь став далі витиратися, дійшовши до інтимніших місць.
— Річ у тім, ваша вельможносте, що… мені довірено надзвичайно делікатну місію. Одна близька вам особа відкрила мені свою душу і, зважаючи, можливо помилково, на ту повагу, якою ви мене вшанували, просила розповісти вам про її почуття…
Від цих ухильних багатозначних фраз у князя увірвався терпець.
— Ближче до діла, панотче. Кого ви маєте на увазі? Княгиню?
Витираючи під пахвою, він рвучко підняв руку, немов збирався вдарити єзуїта.
— Княгиня втомилася і спочиває. Я її не бачив. Йдеться про синьйорину Кончетту, — він на мить замовк. — Вона закохалась.
Людина, якій перевалило за сорок, може вважати себе молодою, аж поки якось не відкриє, що в неї вже цілком дорослі діти. Князь раптом відчув себе зовсім старим, умить забувши і про полювання, під час яких проходив десятки миль, і про тихі «помилуй мене, матінко Божа», які вмів викликати, і про свою теперішню бадьорість після довгої, виснажливої подорожі. Він нараз побачив себе в образі сивобородого діда, що веде за собою гурт онуків, охочих покататися на козах в парку Вілла Джулія.
86
Андре-Шарль Буль (1642–1732) — придворний ебеніст-мебляр Людовика XIV. Названий на його честь стиль вплинув на творчість архітекторів-декораторів усього XVIII століття. Буль виготовляв меблі та оправи для годинників з використанням чорного і червоного дерева та черепахових пластин.
87
У машинописі додано: «Поруч, на стіні, висів халат, під яким на двох плетених стільцях лежала свіжа білизна та щойно витягнутий із чемодана костюм, який ще не встигли випрасувати після дороги. З другого боку на лавці були акуратно розкладені: шматок рожевого мила, щітка, вузлик з висівками, що надавали воді приємного запаху, і величезна губка, одна з тих, що їх надсилав йому управитель маєтку Саліна» (прим. упорядника).
88
Бронзова статуя героя грецької міфології Геркулеса, римська копія втраченого грецького оригіналу, яка знаходиться в галереї Фарнезе в Неаполі. Геркулес зображений голим, і спирається на палицю, вкриту шкурою Йєменського лева.