Було зрозуміло, що про кохання чи пристрасть тут не йдеться. То було просто свинство, яким помстилися за інше свинство. Але справі можна було зарадити: єзуїт подякував провидінню, яке завело його в Сан-Коно саме в ці дні.
— Послухай-но Саріно, я все залагоджу за дві години. Але ти мусиш мені допомогти. Половину Кіббаро (так називався садок) мусиш віддати у посаг Нчіліні. Нема ради, ця дурепа наробила вам клопоту.
І подумав собі, що Господь іноді використовує навіть сучок у тічці, щоб здійснити свою справедливість.
Саріна оскаженіла:
— Половину Кіббаро! Тим паскудним вилупкам! Нізащо! Краще вмерти!
— Гаразд. Тоді після меси я поговорю з Віченціно. Не бійся, я не дам йому розійтися.
Він одяг капелюха і знов застромив долоні за пояс. Впевнений у собі, він терпляче чекав.
Навіть та версія приступу люті Віченціно, яку представив їй у відредагованому і переглянутому вигляді отець єзуїт, не вкладалася в уяві нещасливої Саріни, яка втретє почала плакати. Але помалу схлипування стихали і врешті припинились. Жінка підвелася.
— Хай буде воля Божа! Владнай цю справу, бо так жити не можна. Але так шкода Кіббаро, зрошеного потом нашого батька!
Сльози були готові знов з’явитися на її очах, але отця Пірроне вже не було.
Відправивши службу Божу і випивши чашку кави, якою почастував його місцевий священик, єзуїт одразу ж поквапився до будинку дядька Турі. Він ніколи там не бував, але знав, що то вбога халупа у верхньому кутку села, поруч з кузнею майстра Чікку. Він знайшов її відразу, і оскільки там не було вікон, а двері були прочинені, щоб усередині було трохи світла, він зупинився на порозі. У темряві видніли в’ючні сідла для мулів і купи саков та мішків — дон Турі жив з того, що був погоничем мулів, а тепер йому допомагав син.
— Dorazio! — гукнув отець Пірроне.
То було скорочення привітання Deo gratias (agamus)[134], яким церковнослужителі прохали дозволу ввійти. Почувся голос старого:
— Хто там? — і чоловік у глибині кімнати підвівся та підійшов до дверей.
— Я ваш небіж, отець Саверіо Пірроне. Я б хотів поговорити з вами, якщо дозволите.
Той зовсім не здивувався: подібних відвідин він, мабуть, сподівався вже зо два місяці. Дядько Турі виявився досить жвавим стариганем; тримався він напрочуд прямо, хоч роки важкої праці під сонцем і градом не пощадили його. Лице його перетинали зловісні борозни, що їх нещастя залишають на обличчях недобрих людей.
— Заходьте, — мовив він без усмішки, тоді пропустив єзуїта до хати, знехотя вдаючи, що цілує йому руку. Отець Пірроне сів на одне з великих дерев’яних сідел. Приміщення було вкрай убоге: в кутку порпалися в землі дві курки, всюди смерділо лайном, мокрими ганчірками та недобрим убозтвом.
— Дядьку, ми вже стільки років не бачилися, але це не лише моя провина. Ви ж знаєте, я не живу тут, в селі, а ви ніколи не показуєтеся в домі моєї матері, вашої невістки. Нам від цього дуже прикро.
— Ноги моєї не буде в тому домі. Мене аж нудить, коли проходжу повз нього. Турі Пірроне не забуває завданих йому кривд, навіть через двадцять років.
— Звісно, я розумію. Але нині я прийшов виконати роль голубки, яка прилетіла до Ноєвого ковчегу, щоб звістити вам, що потоп скінчився. Я дуже радий, що прийшов сюди, а вчора був щасливий почути, що ваш син Сантіно заручився з моєю небогою Анджеліною. Вони гарна пара, як мені кажуть, і їхній шлюб покінчить з ворожнечею між нашими родинами, яка мені, дозвольте сказати, завжди справляла величезну прикрість.