Дорога до палацу Понтелеоне проходила по кривих, темних, вузеньких вуличках — через вулиці Саліна, Вальверде, узвіз Бамбінаї, де вдень біля крамничок воскових фігурок панувала радісна метушня, а вночі було так похмуро. Коні йшли ступою, важко цокаючи копитами, і карета ледве посувалась поміж двома рядами невеличких похмурих будинків, що вже спали чи, може, вдавали, що сплять.
Дівчата, ці загадкові створіння, для яких бал — свято, а не набридлий світський обов’язок, збуджено перешіптувались. Княгиня Марія-Стелла заклопотано обмацувала сумочку, чи не забула часом свого флакону з нашатирем. Дон Фабріціо наперед радів од думки, яке враження справлять на гостей врода Анджеліки, якої вони ще не знали, та вибір Танкреда, якого вони знали дуже добре. Його радість раптом затьмарилась тінню тривоги: в якому фраці буде цього вечора дон Калоджеро? Звичайно, в кращому, ніж у Доннафуґаті: Танкред сам подбав про костюм свого майбутнього тестя — потяг його до наймоднішого кравця в Палермо і навіть був присутній під час примірки. Результатами він був задоволений, але, розповідаючи дону Фабріціо про цей епізод, юнак зізнався: «Фрак у дона Калоджеро шикарний, але самому йому бракує лоску». Це було безсумнівно. Проте із звичайною для нього іронією він урочисто пообіцяв, що сам простежить за голінням Седари й підбере йому пристойні черевики — а це вже було чогось варте.
У кінці узвозу Бамбінаї, біля апсиди Домініканського собору, карета зупинилась. З темряви долинуло тихе теленькання дзвіночка. За мить усі побачили священика, який підіймався нагору, тримаючи в руках чашу із святими дарами. Позад нього йшов хлопчик-прислужник, тримаючи над його головою білу гаптовану золотом парасолю, а попереду другий хлопчик ніс у лівій руці запалену свічку і щосили розмахував срібним дзвіночком, який держав у правій руці; здавалось, це йому страшенно подобалося. Отже, в одному з цих принишклих будиночків хтось вмирав, і його йшли причащати. Дон Фабріціо вийшов з карети й опустився на коліна. Жінки побожно перехрестились. Священик звернув в одну з вуличок, що збігають вниз від церкви Святого Якова. Карета знову рушила далі, а її пасажири на мить замислились над цим нагадуванням про швидкоплинність життя.
За кілька хвилин вона зупинилась перед великим палацом і, коли Саліни зійшли, в’їхала на подвір’я, де вже стояли екіпажі, що прибули раніше.
По скромних кам’яних, але з класичними пропорціями сходах, прикрашених гірляндами польових квітів, гості піднялися до облицьованого гранітом вестибюля, в якому на сірому тлі колон чітко вирізнялися застиглі постаті лакеїв у кармазинових лівреях та напудрених перуках. З двох заґратованих вікон другого поверху до них долинув дитячий сміх та перешіптування: це онуки Понтелеоне, яких не пускали на бал, глузували з гостей, щоб помститися. Дами на ходу розрівнювали зборки на своїх бальних сукнях; дон Фабріціо, який йшов позаду, тримаючи під рукою свій шапокляк, височів над ними на цілу голову, хоч і відставав на цілу сходинку. На порозі першого салону їх зустріли господарі дому. Сивого огрядного дона Дієґо можна було б прийняти за простолюдина, коли б не владний погляд його чорних вогняних очей. Худорлява горбоноса донна Маргарита схожа була на старого каноніка, незважаючи на блискучу діадему та потрійне смарагдове кольє.
— Ви сьогодні пунктуальні. Це дуже добре. Але не турбуйтесь, ваші гості ще не прибули. — В лапи гепарда вп’ялась ще одна колючка. — Танкред уже тут.
У протилежному кутку салону князів небіж, чорний і тонкий, як вуж, розповідав щось страшенно дотепне, але, мабуть, непристойне кільком молодикам, які мало не лягали зі сміху, а сам весь час неспокійно позирав на двері. Танці вже почалися, з бального залу, через цілу низку салонів, долинали звуки оркестру.
— Сьогодні ми чекаємо і полковника Паллавічіно, який так чудово повівся на Аспромонте.
Ця фраза князя Понтелеоне здавалась простою тільки на перший погляд. Зовні це була лише констатація факту, позбавлена будь-якого політичного змісту, — скромна похвала тактовності, делікатності, навіть ніжності, з якими в ногу генерала було всаджено кулю. У ній схвалювалась благородність Паллавічіно, який так по-лицарськи опустився на коліна перед пораненим героєм і поцілував йому руку, поки той лежав під каштаном на калабрійському пагорбі і теж усміхався, але не іронічно, як можна було б очікувати, а від зворушення (бо Ґарібальді, на жаль, не мав почуття гумору). Крім того, в цій фразі був, так би мовити, прихований комплімент воєнному хисту полковника, який ретельно продумав розташування військ, правильно розставив батальйони і здобув перемогу над тим самим противником, який зовсім недавно, цілком незрозумілим чином розгромив при Калатафімі п’ятитисячну армію Ланді[136]. Нарешті, в глибині душі Понтелеоне давав «чудовому поводженню» полковника також значно ширше тлумачення: йому пощастило зупинити, перемогти, поранити, узяти в полон Ґарібальді і врятувати таким чином той компроміс, якого з таким трудом було досягнуто між старим та новим ладом.
136
Рівнина, на якій у травні 1860 року відбулася перша велика битва на Сицилії між ґарібальдійцями та бурбонівським військом під командуванням генерала Ланді.