Немов у відповідь на ці схвальні слова й думки на сходах почулося бряжчання брелоків, ланцюжків та острог, і незабаром в залі з’явився сам полковник, одягнений у теплий двобортний кітель, тримаючи під пахвою правої руки свій трикутний капелюх з китицею, а лівою підтримуючи криву шаблю. То був світський чоловік з приємними, м’якими манерами, відомий віднині на всю Європу як цілувальник рук. Дами, які відчували цього вечора дотик напахчених вусів полковника на своїх пальчиках, могли з усіма деталями уявити собі той історичний епізод, який так прославляла преса.
Стійко витримавши потік похвал, котрими зустріли його Понтелеоне, потиснувши два пальці, які йому простяг дон Фабріціо, Паллавічіно був поглинутий легкими, пахучими хвилями шовку: його обступили дами. Мужнє обличчя полковника височіло над білими, мов морська піна, жіночими плечима, і в усьому салоні можна було чути уривки його фраз: «Я плакав, графине, плакав, як мале дитя», або: «Він був прекрасний і величний, мов той архангел». Ця чоловіча сентиментальність Паллавічіно зачаровувала жінок, які завдяки його берсальєрам уже могли нічого не боятись. Анджеліка та дон Калоджеро барились; Саліни вже збирались перейти до іншого салону, але раптом побачили, що Танкред покинув своїх співрозмовників і стрілою помчав до входу: нарешті з’явились ті, кого всі чекали. Великий рожевий кринолін мірно коливався, відтіняючи білі плечі Анджеліки та її ніжні й сильні руки. Маленька голова на гарній білій шиї дівчини, яку прикрашала низка навмисне скромних перлин, була гордовито піднята. Коли її величенька, але гарної форми рука звільнилась від довгої лайкової рукавички, всі побачили, як заіскрився неаполітанський сапфір. Дон Калоджеро йшов слідом за нею, немов той казковий пацюк-охоронець прекрасної троянди. Одягнутий він був хоча й не елегантно, але досить пристойно. Седара зробив лише одну помилку, причепивши до вилоги фрака орден Італійської корони[137], яким його нещодавно нагородили. Проте ця недоречна прикраса невдовзі зникла в одній із потайних кишень Танкреда.
Анджеліка перейняла у свого нареченого ту стриманість, яка лежить в основі доброго тону. «Ти можеш бути експансивною та балакучою лише зі мною, люба, всі інші повинні бачити в тобі майбутню княгиню Фальконері, вищу за багатьох і рівну найвищим», — повчав її Танкред. Отже, вона привітала господиню з добре відрепетируваним виразом дівочої скромності, неоаристократичної гордовитості та юної граціозності.
Палермці, врешті, теж італійці і теж чутливі до жіночої вроди та до грошей. Усі знали, що чарівний Танкред бідний, як церковна миша, і вважали його незавидною партією (і дарма, як стало зрозуміло пізніше, коли було вже пізно); у заміжніх дам він користувався більшим успіхом, аніж у дівчат, які хотіли заміж. Ці приваби і вади Анджеліки та її жениха забезпечили їй несподівано теплий прийом. Можливо, деякі юнаки ладні були кусати собі лікті, що самі не зуміли відшукати для себе таку прекрасну амфору, повну золотих монет. Проте всі знали, кому належала Доннафуґата, і не дивувались, що саме Танкредові князь передав знайдений там скарб — немов, скажімо, несподівано виявлені поклади сірки, — як не крути, то була його власність.
А втім, ці заздрощі не могли потьмарити сяйва зелених променистих очей. Серед юнаків навіть почалася штовханина: усі навперебій хотіли відрекомендуватись Анджеліці і запросити її на танець. Кожному з цих кавалерів Анджеліка поблажливо всміхнулась свіжими, мов вишні, устами і показала свій carnet[138], де проти всіх польок, мазурок та вальсів стояло одне ім’я: Фальконері. Потім підбігли дівчата і стали навперебій пропонувати: будемо на «ти»! Незабаром вона відчула себе, наче дома, серед людей, які не мали жодного уявлення ні про її селючку-матір, ні про її лихваря-батька.
137
Орден часів Віктора-Еммануїла, яким нагороджували активних поборників об’єднання Італії.