Це зоологічне видіння князя несподівано розвіяли релігійні заклинання, які раз по раз долинали з гурту цих макак у кринолінах:
— Матінко Божа, який чудовий будинок! — вигукували бідолашні дівчата. — Матінко Божа, який красунь цей полковник Паллавічіно!
— Матінко Божа, як у мене болять ноги!
— Матінко Божа, я така голодна. Коли вже, нарешті, відчинять бенкетну залу!
Взивання до Богоматері, що його на всі голоси повторював цей дівочий хор, знов перетворили макак на людей: важко було припустити, щоб мавпи навернулися на католицизм.
З легким почуттям відрази князь пішов до сусіднього салону, де отаборилося інше плем’я — чоловіки. Молодші подалися до зали танців, і в салоні залишилися здебільшого князеві ровесники, що вважали себе його друзями. Він на хвильку підсів до них. Тут ніхто не звертався до небесної цариці, зате кожен вважав своїм обов’язком вимовити якусь банальність. Ці пани між собою називали дона Фабріціо ексцентриком; на його захоплення математикою вони дивилися майже як на патологічне збочення, і коли б він не був князем Саліною, коли б його не знали як вправного наїзника, невтомного мисливця і неабиякого джиґуна, то паралакси і телескопи, біля яких він проводив стільки часу, напевно поставили б його за межі «вищого товариства». А втім, до князя мало хто звертався, бо холодна блакить його очей, що просвічувала крізь важкі примружені повіки, спантеличувала співрозмовників, і вони бокували від нього не тому, що надто поважали, як гадав дон Фабріціо, а тому, що боялись.
Він підвівся. Його меланхолія переросла в гнітючий настрій. Він даремно прийшов на цей бал: Стелла, Анджеліка та його дочки чудово обійшлися б і без нього, а він міг би тепер спокійно сидіти у своєму маленькому кабінеті, поруч з терасою, в будинку по вулиці Саліна, слухати дзюрчання фонтану і ловити комети в телескоп. «Але я тут… Було б нечемно піти зараз додому. Піду гляну на танцюючих».
Од підлоги до стелі танцювальна зала сяяла золотом — світлим, майже сріблястим на стінах і зовсім темним на наличниках та зачинених внутрішніх віконницях, завдяки чому кожний, хто потрапляв до цього приміщення, відчував себе немов замкнутим усередині дорогоцінної шкатулки, з якої немає виходу в грубий зовнішній світ. Це була не та непристойна бронзова позолота, до якої вдаються сучасні декоратори, а чисте тьмянувате золото — такий колір має іноді волосся деяких дітей на півночі країни — яке ретельно і не по-сьогоднішньому цнотливо приховувало свою справжню ціну і краса якого примушувала забувати про його вартість. Подекуди на стінах світло канделябрів вихоплювало із затінку панно в стилі рококо з вирізьбленими квітами, такими блідими, що вони здавались відблиском світла люстр.
Ця сонячна тональність, ця гра світла й тіней раптом викликала надзвичайно болісне відчуття у князя, який стояв, спершись на одвірок дверей. Посеред цієї патриціанської розкоші в його пам’яті раптом почали поставати сільські картини: ця хроматична гама нагадала йому безкраї лани, які простягалися навколо Доннафуґати, благаючи милості у безжального неба. У цій залі, так само, як і в серпні на полі, він уже давно зібрав свій урожай, залишилась тільки згадка про нього — колір вигорілої на сонці, нікому не потрібної стерні. Звуки вальсу, що линули в задушливому повітрі, здалися йому відтворенням невпинних поривів вітру, який виливає свою тугу, граючи на арфі спраглої землі — вчора, сьогодні, завтра, вічно. Юрма танцюючих, у якій було стільки далеких, хоча й близьких йому по крові людей, раптом почала здаватись йому нереальною, немов майже погаслі згадки про давнє минуле, такою ж ефемерною, як сон. Величні боги, які сиділи на своїх позолочених тронах, схилялися з настельних фресок, щоб глянути на юрму, безжальні й усміхнені, як літнє небо. Звичайно, вони вважали себе вічними, аж поки одного дня тисяча дев’ятсот сорок третього року бомба, виготовлена у Піттсбурзі, штат Пенсільванія, не довела їм протилежного.