Потім він запитав себе, чи не нагадуватиме «Смерті праведника» його власний скін. Можливо, що так, але постіль не буде такою чистою, бо у вмираючих вона завжди забруднена: блювотина, випорожнення, плями від мікстур… Можна було також сподіватись, що Кончетта, Кароліна та інші будуть одягнуті пристойніше. Але загалом картина буде дуже схожа. Як завжди, думка про власну смерть заспокоїла його так само, як турбувала смерть інших; можливо, тому, що в глибині душі він почував, що його кончина нікого не засмутить, — адже разом з ним помре той світ, в якому він жив.
Згодом князь подумав про те, що слід було б полагодити фамільний склеп у монастирі капуцинів. Шкода, що тепер заборонено підвішувати трупи за шию, як двісті років тому: можна було б бачити, як він поступово муміфікується. У нього був би грізний вигляд — високий, широкоплечий, він би полохав дівчат своєю застиглою посмішкою на пергаментному обличчі та своїми білими пікейними панталонами. Але ні, його одягнуть у святковий костюм, можливо, у цей самий фрак, який на ньому сьогодні.
Двері до бібліотеки відчинилися.
— Дядечку, цього вечора ти справжній красунь. Тобі дуже личить фрак. Але що це ти розглядаєш? О, ти залицяєшся до смерті!
Танкред стояв під руку з Анджелікою; обоє перебували ще під збудливим впливом танцю і обоє були втомлені. Анджеліка сіла і попросила в Танкреда хусточку, щоб витерти скроні. Дон Фабріціо простяг їй свою. Молоді люди подивилися на картину з цілковитою байдужістю. Їхнє уявлення про смерть було суто абстрактним фактом, який вони взяли до відома, воно нічим не нагадувало того знайомого князю майже фізичного відчуття, що коріниться в самій глибині його єства. Звичайно, смерть існувала, але для інших. Дон Фабріціо подумав, що саме ця відсутність відчуття близькості найвищої потіхи робить молодих такими вразливими до страждань — старі знають, що для них аварійний вихід уже близько.
— Князю, — мовила Анджеліка, — нам сказали, що ви тут. Ми прийшли сюди трохи відпочити, але маємо прохання до вас. Сподіваюсь, ви мені не відмовите. — Вона поклала руку на рукав дона Фабріціо; в її усміхнених очах грали лукаві іскорки. — Я хочу запросити вас на мазурку. Погодьтеся, не будьте злим, усі знають, що колись ви чудово танцювали.
Від радості князь раптом знову відчув себе молодим: до дідька фамільні склепи! Його щоки затремтіли від задоволення. Проте він завагався: мазурка, цей гусарський танець, безперервне тупання ногами та ставання на коліна, був уже не для його суглобів. Він з радістю опустився б на коліна перед Анджелікою, та що, як потім важко буде підвестися?
— Дякую, Анджеліко, з тобою я почуваю себе молодим. Я охоче задовольнив би твоє бажання, але замість мазурки краще подаруй мені перший вальс.
— Бачиш, Танкреде, який у тебе чудовий дядечко? Він не капризує, як ти. Знаєте, князю, він не хотів дозволити мені запросити вас на танець. Він ревнує.
Танкред засміявся.
— Коли в тебе такий гарний та елегантний дядько, то не дивно й приревнувати. Але цього разу я не заперечую.
Усі троє засміялися. Дон Фабріціо запитував себе, що спонукало їх прийти сюди: жалість чи бажання поглузувати з нього? А втім, хіба йому не однаково? Вони обоє такі милі.
Виходячи, Анджеліка торкнулась пальцем оббивки на кріслі:
— Чудові крісла! І колір який гарний! Але у вас, князю…
Корабель далі прямував заздалегідь встановленим курсом. Танкред не витримав:
— Годі, Анджеліко. Ми обидва тебе дуже любимо навіть без твого смаку до меблів. Облиш крісла і ходімо танцювати.
Ідучи до танцювальної зали, дон Фабріціо побачив, що Седара ще розмовляє з Джованні Фінале. З окремих слів — тургідум, спельта, двозернянка — можна було зрозуміти, що вони говорили про ціни на пшеницю. Князь знав, що ця розмова закінчиться запрошенням мера в гості до Фінале, який був схиблений на сільськогосподарських нововведеннях у своїй садибі в Маргароссі і вже встиг пустити на вітер усе своє майно.
Анджеліка та дон Фабріціо танцювали блискуче. Князь вів свою даму напрочуд легко й упевнено, і його величезні чорні лаковані черевики жодного разу не зачепили світлих атласних туфельок. Велетенська правиця князя впевнено обіймала талію дівчини, його підборіддя ледь торкалося чорних хвиль її волосся, і він з насолодою вдихав тонкий аромат французьких парфумів, який не міг пересилити п’янкого запаху юного свіжого тіла. Дон Фабріціо раптом згадав слова Тумео: «Їі постіль, мабуть, пахне раєм». Слова непристойні, грубі, але такі близькі до істини. О, цей Танкред…