Ця знахідка показує, що у свої твори Лампедуза постійно вносив елементи, взяті зі щоденного життя, у формі гумористично-сардонічних сценаріїв, шельмуватих насмішок, які зовсім не подобалися їх об’єктам, коли вони випадково про них дізнавалися, і корінь яких вбачали в небезпечному лихослів’ї сестер Куто[46]. Жартівлива природа розділу, зрозуміла часто лише вузькому колу особистих знайомих, а також труднощі версифікації, гадаю, спонукали автора облишити цей задум. Дата відсилає нас до осені 1956 року. Роман у шести частинах, надісланий до видавництва «Мондадорі», а відтак і до «Ейнауді», а також Елені Кроче, надрукований на машинці Франческо Орландо, ходив поміж видавцями. Джузеппе додав до тексту роману розділи V («Вакації отця Пірроне») та VI («Бал»), а крім того, розпочав написання «Пісенника дому Саліна».
Можна стверджувати, що всі ці знахідки ознаменували закінчення історії видання «Гепарда». Зробивши з них належні висновки, в 2002 році видавництво «Фельтрінеллі» опублікувало нове видання. У ньому виправлено сорок дев’ять розходжень, знайдених філологами, і долучено (в додатку) два фрагменти, які не ввійшли до роману. Зі сказаного зрозуміло, що це видання має помітні розбіжності з виданням 1958 року, з якого робилися переклади найпоширенішими мовами. Переклади, які вийшли після 1969 року, приміром, китайською мовою, робилися з видання, узгодженого з рукописом 1957 року. Починаючи з 2006 року, видавництво «Фельтрінеллі» передруковує лише видання 2002 року, і саме з нього робилися нові переклади німецькою, грецькою та перший переклад корейською мовою.
Джоаккіно Ланца Томазі
Гепард
Розділ перший
Молитва та знайомство з князем. Сад і згадка про вбитого солдата. Королівські аудієнції. Обід. У кареті до Палермо. Побачення з Маріаніною. Повернення до Сан-Лоренцо. Розмова з Танкредом. У конторі; чинш та роздуми про політику. В обсерваторії з отцем Пірроне. Розрядка під час сніданку. Дон Фабріціо й селяни. Розмова дона Фабріціо з сином Паоло. Звістка про висадку ґарібальдійців. Знову молитва.
Травень, 1860
«Nunc et in hora mortis nostrae. Amen».[47]
Церемонія вечірньої молитви закінчувалась. Цілих півгодини спокійний голос князя згадував «Скорботні Таїнства», цілих півгодини інші голоси сплітались у хвилястому мереживі гомону, на якому раз у раз розквітали золоті троянди урочистих слів: любов, чистота, смерть. Поки гомін цей тривав, розкішний салон у стилі рококо став невпізнанний: навіть папуги, що розпластали на шовкових шпалерах свої райдужні крила, здавалися сполоханими, а звичну загадкову замріяність білявої красуні Магдалини, застиглої між двома вікнами, немов замінив вираз каяття.
Голос замовк, і в салоні враз настав звичний спокій і звичне безладдя. З дверей, крізь які щойно вийшли слуги, з гавкотом вбіг князівський улюбленець — дог Бендікó — і радісно замахав хвостом: йому вже страшенно набридло чекати кінця молитви. Жінки повагом підвелися, і на молочно-білій кахляній підлозі, немов під час відпливу, з-під хвиль лискучого шовку виступили оголені постаті міфічних героїв. Лише Андромеда все ще ховалася під сутаною отця Пірроне, котрий проказував ще якісь молитви, і довгий час залишалась без сріблястого Персея, що летів понад бурхливим морем, несучи їй кохання та порятунок.
На фресках стелі, в малиново-синіх хмарах, прокинулись божества і знову полинули до осяйної долини Конкадоро[48] — співати славу домові Саліна. Усі тритони й дріади, здавалось, були охоплені таким неземним блаженством, що забули про найелементарніші правила перспективи. Верховні боги, князі над богами — оповитий блискавками Юпітер, грізно насуплений Марс, млосна Венера — на чолі цілої юрми другорядних божків радо тримали блакитний герб з Гепардом. Вони ніби знали, що протягом наступних двадцяти трьох з половиною годин будуть єдиними господарями салону. Мавпи на стінах знову взялися передражнювати какаду.
Під цим палермським Олімпом смертні дому Саліна також швидко спустились на землю із захмарних сфер. Дівчата почали розгладжувати брижі на сукнях, обмінюючись поглядами голубих очей та вигукуючи щось на пансіонському жаргоні. Їх привезли з бунтівного Палермо після заколоту четвертого квітня[49], понад місяць тому, і вони вже давно нудьгували за спальнями з балдахіном та за близькими подругами, що залишились у монастирі Спасителя. Хлопці знову засперечалися за образок св. Франциска з Паоли[50]; старшому з них, спадкоємному герцогові Паоло, страшенно кортіло закурити, але він не наважувався зробити цього на очах у батьків і лише обережно торкався кишені, де лежав сплетений із соломи портсигар. На його змарнілому обличчі застиг вираз безмежної меланхолії: день видався невдалий; Ґвіскардо, гнідий ірландський рисак, був не в формі, а вертихвістка Фані, проти звичаю, і досі не спромоглася — чи просто не захотіла — переслати йому конвертика фіалкового кольору. То ж навіщо тоді воплотився Спаситель? Княгиня знервовано кинула вервицю в гаптовану чорним бурштином сумочку і прекрасними, неспокійними, як у маніячки, очима пильно оглянула дітей-рабів та бездушного деспота чоловіка: її мініатюрне тіло раптом аж затремтіло в марному чеканні любощів.
46
Сестри Мастроджованні Таска Філанджері ді Куто — це Беатріче, мати письменника, Тереза, мати братів Пікколо, Джулія, у заміжжі Трігона ді Сант-Еліа, Ліна, у заміжжі Чанчафара, та незаміжня Марія, їхня мати, Джованна Філанджері ді Куто, здобула освіту в Парижі, а сестри отримали виховання, більшою мірою інтернаціональне, позбавлене забобонів, як тоді було заведено серед палермської аристократії.
47
«Нині і в годину смерті нашої. Амінь»
49
Маються на увазі перші антибурбонівські виступи сицилійців перед висадкою Ґарібальді на острові.