Він, мабуть, утратив притомність, бо не пам’ятав, як опинився в екіпажі. Опритомнівши, він відчув, що лежить на сидінні і що в нього затерпли ноги. Потім побачив Танкреда, який сидів поруч. Карета ще не рушила, зовні долинали знайомі голоси: «Нічого страшного», «Вплинула довга дорога», «У таку спеку кожен може знепритомніти», «Зараз його краще не везти до вілли. Хай відпочине». Його розум поступово прояснився, він упізнав приглушені голоси Кончетти й Франческо-Паоло, які про щось радились, помітив, який елегантний був Танкред у своєму бежевому картатому костюмі та в коричневому капелюсі; від його погляду не сховалось і те, що на якусь мить обличчя небожа осяйнула не іронічна, як завжди, а сумна, меланхолійна усмішка. Його душа сповнилась гірким і водночас солодким відчуттям: Танкред любив його, але знав, що жити йому залишилось недовго, і саме тому його звична іронія змінилася ніжністю. Карета рушила і скоро звернула праворуч.
— Куди ми ідемо, Танкреде?
Він не впізнав власного голосу: в ньому немов відлунювався глухий внутрішній гуркіт.
— До готелю «Трінакрія», дядечку. Ти втомився, а до вілли далеко. Переночуєш у місті, відпочинеш, а завтра можна буде й додому. Ти не заперечуєш?
— Тоді краще поїдьмо до нашого приморського будинку. Він ще ближче.
Він знав, що це неможливо — в будинку ніхто не мешкав, у ньому лише іноді снідали після купання, там навіть ліжка не було.
— В готелі тобі буде краще: там ти матимеш усі вигоди.
З ним поводились, як із немовлям; а втім, хіба він був не такий же немічний?
Першою з вигод, які він побачив у готелі, був лікар, якого, мабуть, покликали відразу ж, тільки-но він знепритомнів. Але то був не акуратний, завжди усміхнений Каталіотті в білій краватці та окулярах в золотій оправі, що лікував його, а якийсь бідолаха, ескулап навколишніх нетрищ, безпорадний свідок тисяч передсмертних агоній. Над пошарпаним сюртуком височіло вихудле обличчя, що настовбурчилося білими волосинами, — розчароване обличчя злиденного інтелігента; на годиннику без ланцюжка, який він вийняв із кишеньки, було видно зеленкуваті плями, які проїли фальшиву позолоту. Він теж був схожий на зношений старий міх, з якого витікали останні краплі олії. Лікар помацав пульс, прописав камфорні краплі, скупо блиснув своїми каріозними зубами, бажаючи підбадьорити хворого, і, нечутно ступаючи, зник за дверима.
Незабаром з найближчої аптеки принесли краплі, князь прийняв їх, і йому стало трохи легше. Але хвилини, які вислизали від нього, не зменшили швидкості своєї втечі.
Він глянув у велике трюмо, що стояло в кутку кімнати, і, зразу впізнавши свій костюм, довго не міг упізнати себе: неголений, високий, худий, з запалими щоками, він скидався на одного з тих маніяків-англійців, що зображені на ілюстраціях до романів Жюля Верна, які він дарував на Різдво малому Фабріцієтто. Гепард у жахливій формі. Чому людина не може померти із своїм справжнім обличчям? Чому всі помирають в масці, навіть молоді, як той закривавлений солдат, або навіть його Паоло, якого підняли з бруківки з побитим і спотвореним обличчям, в той час як перехожі кинулись доганяти коня, який скинув його з сідла? І коли в ньому, старому, шум життя, що витікало крапля за краплею протягом довгих років, був таким оглушливим, то яким могутнім повинен був бути рев того потоку, що за якусь мить спорожняв такі повні басейни цих молодих тіл? Він усією душею хотів би уникнути цього абсурдного маскараду, але відчував, що це неможливо: підняти бритву сьогодні йому було б важче, ніж дубовий секретер кілька років тому.