Внизу на вулиці, під готелем, зупинився катеринщик і почав награвати жалісливу мелодію, марно сподіваючись зворушити чужоземців, яких у ту пору року в готелі не було. Він грав «Ти вже летиш до Бога»[153]. Дон Фабріціо з болем подумав, яким прокляттям для всієї багатостраждальної Італії є оця ось убога механічна музика. Танкред з притаманною йому інтуїцією вибіг на балкон, кинув монету і зробив знак, що досить. Зовні знову настала тиша. Гуркіт усередині посилився.
Танкред. Звичайно, до активу його життя належить і Танкред, його тонкий скептичний розум, чудове вміння маневрувати поміж життєвими труднощами, стримана, іронічна, але по-справжньому щира відданість. Небіж завжди приносив йому естетичне задоволення. Майже таке ж, як собаки: гладкий мопс Фіфі, запальний пудель Том, його улюбленець і друг, благородний і великодушний Свельто, чарівний пустун Бендіко, ніжний пойнтер Поп, який у цю мить, мабуть, шукає його в кущах та під лавками вілли Саліна і ніколи вже не знайде. Далі він згадав кількох коней, але це не викликало в нього ніяких емоцій. Йому також пригадались його приїзди до завжди незмінної Доннафуґати, відчуття традиції і вічності, виражене у камені й воді, мов замерзлий час. Веселе клацання курків під час полювання, влучні постріли у зайців та бекасів, кілька веселих жартів з Тумео, кілька хвилин каяття в монастирі посеред запахів плісняви і конфітюр. Невже це й усе? Ні, було дещо інше, але то були крихти золота, змішаного з землею: його вдоволення, коли він дотепно відповідав дурневі; радість, коли він у вроді та вдачі Кончетти вгледів справжні салінівські риси; приємна несподіванка, коли він одержав листа від Араґо[154], який бурхливо висловлював своє захоплення точністю його розрахунків руху комети Гекслі[155]. Чому б і ні? Захоплення публіки, коли йому привселюдно вручали золоту медаль у Сорбонні; гостре вдоволення, яке відчував од дотику до тонкого шовку краватки, від запаху дубленої шкіри, від вигляду кількох елегантних любострасних жінок, яких він зустрів на вулиці, — наприклад, тієї, яку помітив учора серед натовпу на Катанійському вокзалі в коричневому дорожньому костюмі та лайкових рукавичках. Здавалось, вона намагається розгледіти його виснажене обличчя, що манячіло за брудним вікном купе. А який галас зчиняла ця юрма… «Сендвічі!», «Кор’єре дель Ізола»[156]! Потім задуха в поїзді, нещадне сонце по приїзді в Палермо, нещирі обличчя, гуркіт водоспадів…
Князеві раптом захотілося підрахувати, скільки часу він по-справжньому жив, але розум уже не міг впоратись з найпростішими арифметичними операціями: три місяці, три тижні, цілих шість місяців, шість на вісім, вісімдесят чотири… сорок вісім тисяч… квадратний корінь з вісімсот сорока тисяч. Він напружив усі свої сили. «Мені сімдесят три роки, але з них я жив, по-справжньому жив, усього два… щонайбільше три роки». А страждання, турботи, скільки тривали вони? Це вже неважко підрахувати — решту років, сімдесят.
Князь відчув, що його вже ніхто не тримає за руки. Танкред швидко підвівся й вибіг з кімнати… Бурхливий потік нараз перетворився на спінений, несамовитий океан…
Він, мабуть, знепритомнів був на якусь мить, бо раптом відчув, що лежить на ліжку. Хтось мацав його пульс; безжальне проміння сонця, відбиваючись од моря, вривалося крізь вікна і засліплювало його. В кімнаті чувся приглушений свист — то було його передсмертне хрипіння, але князь цього не знав. Навколо зібралась юрма незнайомих йому людей, які пильно дивились на нього переляканими очима. Поступово він упізнав їх: Танкред, Кончетта, Анджеліка, Франческо-Паоло, Кароліна, Фабріцієтто. Потім він упізнав також доктора Каталіотті, який тримав його зап’ястя, і спробував посміхнутись до нього на привітання, але цього ніхто не помітив. Усі плакали, крім Кончетти. Танкред раз у раз повторював: «Дядечку, любий дядечку!»
Раптом серед тих, що стояли біля нього, з’явилась юна струнка незнайомка в коричневому дорожньому костюмі, з широким турнюром і в солом’яному капелюшку з цяткованою вуалькою, яка не могла сховати її вродливого лукавого обличчя. Попросивши пробачення, вона просунула руку в лайковій рукавичці поміж тих, що плакали, і, розштовхуючи їх, повільно наближалася до нього. То була вона, істота, якої він завжди прагнув, — вона прийшла за ним. Як дивно, що вона, така юна, хоче віддатись йому. Адже поїзд ось-ось відійде. Наблизивши своє свіже личко до його обличчя, вона підняла вуальку. Цнотлива, але готова належати йому, вона в цю мить здавалась вродливішою, ніж навіть тоді, коли посміхалась до нього із зоряних просторів… Гуркіт раптом вщух.
154
Франсуа Араґо (1786–1853) — французький фізик, математик і астроном, директор паризької обсерваторії.