— Авжеж, чимало чудес, — докинула Кароліна. — Це Мадонна з листом. Пресвята Діва тримає в руці послання до свого божественного Сина, в якому просить його заступитись за народ Мессіни. Це заступництво Боже востаннє виявилось позаторік у чуді під час землетрусу.
— Прекрасна картина, що б вона не зображала. Дорогоцінний витвір мистецтва. Його треба берегти, як зіницю ока.
Монсеньйор вікарій почав оглядати реліквії: їх було сімдесят чотири, і вони займали повністю дві стіни праворуч і ліворуч од вівтаря. Кожна з них була вправлена в рамку, під якою висіла картонна табличка з основними даними щодо реліквії і номером документа, який підтверджував її автентичність. Самі документи, великі сувої з важкими печатками, зберігалися в накритій одамашком скрині, що стояла в кутку каплиці. Рамки були найрізноманітніші: з воронованого й полірованого срібла, зі шкіри, коралів та черепахових панцирів, з філіграні, з червоного дерева, з самшиту, обтягнуті червоним та синім оксамитом; великі, маленькі, восьмикутні, квадратні, круглі, овальні. Деякі з них не мали ціни, інші були куплені в крамниці Бокконі[159]. Однак для екзальтованих синьйорин, переконаних, що саме небо веліло їм бути охоронницями цих скарбів, усі вони, як і реліквії під ними, були однаково священні й недоторканні.
Думка збирати реліквії вперше з’явилась у Кароліни: вона десь розшукала стару опасисту донну Розу, напівчерницю, у якої були зв’язки майже в усіх палермських церквах, монастирях та релігійних братствах. Що два-три місяці донна Роза приносила до вілли Саліна якусь святу реліквію, загорнуту в м’який папір, і пояснювала, що їй пощастило вирвати цей скарб у однієї парафії, яка опинилася у фінансовій скруті, або в якоїсь знатної родини, що збанкрутувала. При цьому з цілком зрозумілих причин не згадувалось жодного імені, і в очах княжен ця стриманість донни Рози була гідна найвищої похвали. До того ж, докази автентичності, що їх завжди приносила донна Роза і передавала у руки княжнам, здавались досить переконливими: це були згортки паперу, списаного латинськими, грецькими та арабськими літерами. Кончетта, що керувала господарством та розпоряджалася фінансами, виплачувала гроші. Після цього залишалося знайти рамки і вправити в них реліквії. І знову Кончетта байдуже платила. Протягом цілих двох років ця колекціонерська манія не давала спати ні Кароліні, ні Катерині: вранці вони розповідали одна одній, які чудесні реліквії вони віднайшли уві сні, і починали сподіватись, що сни справдяться; нерідко, почувши про ці нічні видіння, донна Роза допомагала їх здійсненню. Що снилося Кончетті, не знав ніхто. Потім донна Роза померла, і приплив реліквій одразу ж припинився; правду кажучи, сестри теж уже наситилися ними.
Вікарій побіжно оглянув кілька реліквій, на які йому показали.
— Чудесні речі, чудесні… А які прекрасні рамки!
Потім він похвалив тонкий смак господинь, пообіцяв наступного дня, рівно о дев’ятій, повернутись разом з його превелебністю і, вклякнувши та перехрестившись перед скромним образком Помпейської Мадонни[160], що висів на бічній стіні, вийшов з каплиці. Стільці в передпокої спорожніли, і священики вмостилися в трьох екіпажах, які чекали на них посеред двору, запряжені вороними кіньми.
Вікарій запросив до своєї карети капелана, отця Тітта, який сприйняв це, як найвищу честь. Монсеньйор мовчав. Карета проминула вже розкішну віллу Фальконері, коло якої цвіла бугенвілія, переливаючись каскадами через паркан чудово доглянутого саду. Коли ж вони звернули на шлях, який поміж апельсиновими садами вів прямо до Палермо, вікарій заговорив:
— Як ви могли, отче Тітта, стільки років відправляти службу Божу перед портретом цієї дівки? Дівки, яка одержала любовного листа і чекає на свого коханця! Не вдавайте, ніби й ви прийняли його за святий образ!
— Знаю, я винен, монсеньйоре, але, повірте, з синьйоринами Саліна неможливо сперечатись, особливо з Кароліною… Та звідки вам це знати?
Вікарій зітхнув.
— Сину мій, я розумію, як тобі було важко. Не турбуйся, це буде враховано.
Щоб угамувати свій гнів, Кароліна сіла писати листа К’ярі, заміжній сестрі, що жила в Неаполі; Катерину, стомлену довгою розмовою, відвезли в ліжко, а Кончетта пішла до своєї кімнати. Це була одна з тих кімнат (їх так багато, що хочеться сказати, що всі вони такі), що ніби приховують своє обличчя: сторонній відвідувач бачить тільки їхню маску, в той час як справжнє лице відкривається лише втаємниченим і насамперед господареві, перед яким вони постають у своїй справжній нікчемній подобі. Вона була залита сонцем, а вікна її виходили в глиб парку, в кутку стояло велике ліжко з чотирма подушками (у Кончетти було хворе серце, і вона спала майже сидячи). На гарній білій кахляній підлозі не було килима, зате кімнату прикрашав коштовний комод з десятком інкрустованих мармуром та перламутром шухлядок, невеличкий письмовий столик і великий круглий стіл у центрі. Всі ці меблі в стилі маджоліно[161] були вкриті майстерною різьбою в місцевій манері: на темному палісандровому фоні виділялись силуети мисливців, собак, дичини м’якого янтарного кольору. Однак гарнітур цей не подобався Кончетті, вона навіть вбачала в ньому вияв поганого смаку (проданий після її смерті з аукціону, він сьогодні прикрашає салон одного заможного комісіонера і викликає заздрощі у його гостей). На стінах висіли портрети, акварелі, образи святих. Скрізь було чисто, всюди панував порядок. Лише дві речі, здавалося, були не на місці: гора з чотирьох великих зелених скринь з велетенськими навісними замками, що стояли в кутку навпроти ліжка, та напівзогнила купка шерсті, що лежала долі під нею. Непоінформований відвідувач цієї кімнатки, мабуть, усміхнувся б — усе це на перший погляд свідчило лише про педантичність старої діви.
160
Образ авторства школи Луки Джордано, що знаходиться в соборі містечка Помпеї; є об’єктом культу і паломництва.