Гепіло
Гепіло
Ніка нервово дістала із сумки пачку цигарок «Marlboro» та запальничку «Zippo». Автоматично вийняла цигарку й елегантно (незважаючи на деяке нервове збудження) затиснула між пухкими губами. Металеве коліщатко крутнулося, й Ніка жадібно затягнулася.
– Звісно, я бачила багато дивного! Проте такого ніколи! Я в житті не думала, що у нашому тихому спокійному містечку може бути щось подібне!
– Ти справді вірила, що наше містечко тихе і спокійне? – перепитала Діана, відкриваючи кватирку. Вона страшенно не любила, коли поряд палять, проте (не розуміючи чому) й сама дозволяла робити це на власній кухні тим, хто цього хотів, от, як наприклад, зараз дозволила Ніці. – Я б на твоєму місці так не думала.
– Ти про що? – не зрозуміла Ніка.
– Я просто не хочу, щоб мене вважали параноїком, тому інколи уникаю таких тем, розумієш? – із надією на порозуміння промовила Діана, зазирнувши у збентежені очі Ніки.
– Не зовсім, – сказала Ніка, пускаючи дим у стелю. – Це те ж саме, що ти дозволяєш мені палити на твоїй кухні, хоча страшенно цього не любиш. Я ж знаю… Тобто ти на щось натякаєш, можливо, навіть знаєш більше, ніж я, і ти просто хочеш уникнути цієї теми?
– Ніко, ти не зовсім правильно мене зрозуміла, – розгубилася Діана. – Просто мої припущення можуть бути хибними і те, що я знаю теж, може бути лишень моєю уявою. А я дуже не хочу накручувати тебе, – це була та мить, коли клапті того маячливого вечора на розі вулиці Пурпурової один рік тому постали перед очима, як мара з минулого. І Діана була впевнена, що це було якимсь чином пов’язано із ситуацією з Нікою.
– Знаєш, ми просто їхали в автомобілі, – почала розповідати Ніка, сподіваючись, що її оповідь змінить думку Діани. – Слухали наш улюблений етно-хаос. Сергій був навдивовижу врівноваженим. Я добре пам’ятаю, що стрілка спідометра трималася на 70 км на годину. На закрутах він добре скидав швидкість і плавно вписувався у повороти. Усе йшло спокійно. Я тоді загадалася, от би дізнатися про що він думає направду. Уявила, якби у мене була можливість здійснити одне бажання, то я, певно, хотіла б читати його думки… Та раптом йому хтось зателефонував. Розмова була короткою. Він сказав, що потрібно заїхати в одне місце. Я ще запитала, з ким він говорив, а Сергій сказав, що то був один знайомий. А далі все якось змінилося. Його настрій, поведінка, навіть голос. Він якось відсторонено повідомив, що ми звернемо на вулицю Пурпурову. На моє запитання «чому» Сергій кинув на мене такий важкий погляд, що я зрозуміла, краще не питати. І ще мені здалося, що він наче похмурнішав та якось трохи зблід… Я відчула себе зайвою, тут, з ним у одній машині. Як наче я йому зовсім не потрібна.
– Може, це все тобі здалося? – перебила Діана. – Може, нічого такого не сталося? Я маю на увазі його настрій…
– Я знаю про що ти подумала. Що я драматизую, так? На фоні того, що відбулося, домальовую зайве? – Ніка із непевністю поглянула на подругу, а потім загасила недопалок у вишуканій мармуровій запальничці, що Діана тримала для гостей, що палять, і знову потягнулася за цигаркою. У такі моменти, коли їй наче не вірили, вона курила одну за одною. – Я впевнена, що він змінився. І те, що було далі тільки підтвердило це.
– Вибач, я тільки намагаюся розібратися у ситуації, – з відтінком винуватості у голосі промовила Діана.
– Його голос як наче покрижанів, розумієш. Наче от сяяло сонце, та раптом випав сніг. Якщо я щось питала, то він відповідав холодно і різко. Тоді я зовсім замовчала й втупилася у вікно, наче там крутили мій улюблений фільм… Так от Сергій розвернувся й поїхав у протилежному напрямку на ту Пурпурову вулицю. І це тоді, коли до нашого будинку залишалося два квартали… Я й гадки не мала, де знаходиться та вулиця Пурпурова, хоч і живу у нашому місті все життя. Дивина, правда? Ми проїхали той нескінченний старезний міст, потім нову автомийку, той банк, що недавно закрили, школу, а далі, перед тим, як пірнути у жилий масив, було перехрестя. Обидва бачили, як на світлофорі загорілося червоне світло, Сергій вдарив на гальма, й ми зупинилися. І тут усе почалося! – Ніка поспіхом поглянула на Діану, наче хотіла упіймати її реакцію на сказані слова. – Те червоне світло почало розростатися, як наче стало виходити за межі світлофора, й воно полинуло прямо до нас у прямому сенсі. Наповнило собою простір, розумієш? Ні… Воно просто зжерло увесь простір. Сергій відчинив вікно, щоб визирнути на вулицю… І те світло… Те червоне світло почало пробиратися до нас у машину! Я бачила його рух, мені здалося, що воно знає, що робить. Як наче жива істота, що набирає якихось окреслених форм. І тут, – Ніка, як наче відхрещуючись від диму, загасила недокурену цигарку. – Мені заболіли очі. Мені здалося, що те світло просто в’їлося в них, як наче хотіло пробратися до мене всередину, у мою плоть, розумієш?! Більше я нічого не бачила. Я тільки відчувала гострий біль в очах і чула, як позаду сигналять водії. Не знаю, скільки це тривало. І чи бачили те розлите червоне світло інші. Лишень пам’ятаю, як мене вивів із автівки якийсь чоловік, а я все твердила, що нічого не бачу… А далі були люди, метушня, і, коли трохи розвиднилося (хтось приніс воду і я пам’ятаю, як жадібно вмивалася) я зрозуміла, що Сергія в автомобілі немає. Що він просто зник! І знаєш, що іще.. Той гострий біль в очах так само неочікувано зник, як і з’явився…